Войти
Текст
отзывы: 0 | рейтинг: 0
У вiйни не жiноче обличчя
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Ця книга – про вiйну очима жiнок, молодих дiвчат, якi були медсестрами, пралями, санiнструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками i воювали нарiвнi з чоловiками. Вони вiдверто розповiдають не тiльки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було iм серед чоловiкiв, як не вистачало жiночоi форми i бiлизни, як не було окремо жiночих землянок i вбиралень, як пiсля вiйни вони ховали своi медалi i соромилися вiйськового минулого, бо зiткнулися з агресiею з боку тилових жiнок, якi вважали, що вони пiшли в чоловiчий колектив на передову займатися розпустою i шукати собi чоловiкiв… І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з iнвалiдностi, тому що «контужену нiхто замiж не вiзьме», а iм всiм хотiлося замiж, а ще – великого кохання. Адже всi вони були передусiм жiнками, бо ж лише жiнки, навiть вмираючи вiд ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жiнки на вiйнi можуть виглядати, як чоловiки, i стрiляти, як чоловiки, але всерединi залишатися справжнiми жiнками…
Светлана Алексiевич
У вiйни не жiноче обличчя
© Светлана Алексиевич, 2013
© Володимир Рафеенко, переклад украiнською, 2016
© «Вiват», переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
– Коли вперше за iсторiю жiнки опинилися в армii?
– Уже в IV столiттi до нашоi ери в Афiнах i Спартi в грецьких вiйськах воювали жiнки. Пiзнiше вони брали участь у походах Александра Македонського.
Росiйський iсторик Микола Карамзiн писав про наших предкiв: «Слов’янки ходили iнодi на вiйну з батьками i чоловiками, не страхаючись смертi: так, пiд час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-помiж убитих слов’ян багато жiночих трупiв. Мати, виховуючи дiтей, готувала iх бути воiнами».
– А за нових часiв?
– Уперше – в Англii в 1560—1650 роках почали формувати шпиталi, у яких служили жiнки-солдати.
– Що сталося у XX столiттi?
– Початок столiття… Пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Англii жiнок уже брали до Королiвських вiйськово-повiтряних сил, були сформованi Королiвський допомiжний корпус i жiночий легiон автотранспорту чисельнiстю 100 тисяч осiб.
У Росii, Нiмеччинi, Францii багато жiнок теж почали служити у вiйськових госпiталях i санiтарних поiздах.
А пiд час Другоi свiтовоi вiйни свiт став свiдком жiночого феномена. Жiнки служили у всiх родах вiйськ уже в багатьох краiнах свiту: в англiйськiй армii – 225 тисяч, в американськiй – 450—500 тисяч, в нiмецькiй – 500 тисяч…
У Радянськiй армii воювало близько мiльйона жiнок. Вони опанували всi вiйськовi спецiальностi, з-помiж них i суто «чоловiчi». Навiть виникла мовна проблема: слова «танкiст», «пiхотинець», «автоматник» до того часу не мали жiночого роду, бо цiеi роботи ще нiколи не виконувала жiнка. Жiночi слова народилися там, на вiйнi…
Із розмови з iсториком
Людина бiльша за вiйну (зi щоденника-книжки)
Миллионы убитых задешево
Протоптали тропу в темноте…[1 - Так мiльйони убитих задешевоПротоптали стежину в пiтьмi…]
Осип Мандельштам
1978—1985 рр.
Пишу книжку про вiйну…
Я, яка не любила читати книжок про вiйну, хоч у моему дитинствi та юностi у всiх то було улюблене читання. У всiх моiх однолiткiв. І то не дивно – ми були дiтьми Перемоги. Дiтьми переможцiв. Передовсiм, що я пам’ятаю про вiйну? Свою дитячу тугу серед незрозумiлих i страхiтливих слiв. Про вiйну згадували завжди: у школi i вдома, на весiллях i хрестинах, на святах i поминках. Навiть у дитячих розмовах. Сусiдський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять пiд землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотiлося розгадати таемницю вiйни.
Саме тодi й замислилася про смерть… І вже нiколи не переставала думати про неi, для мене вона стала головною таемницею життя.
Усе для нас починалося з того страшного i таемничого свiту. У нашiй родинi украiнський дiдусь, мамин батько, загинув на фронтi, похований десь в угорськiй землi, а бiлоруська бабуся, батькова мама, померла вiд тифу в партизанах, двое ii синiв служили в армii i пропали безвiсти в першi мiсяцi вiйни, iз трьох повернувся один. Мiй батько. Одинадцятьох далеких родичiв разом iз дiтьми нiмцi спалили живцем – кого у власнiй хатi, кого в сiльськiй церквi. Так у кожнiй родинi. У всiх.
Сiльськi хлопчики довго ще грали в «нiмцiв» i «наших». Кричали нiмецькi слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гiтлер капут!».
Ми не знали свiту без вiйни, свiт вiйни був едино знайомим нам свiтом, а люди вiйни – едино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю iншого свiту та iнших людей. А чи були вони колись?
* * *
Село мого дитинства пiсля вiйни було жiноче. Бо самi жiнки. Чоловiчих голосiв не пригадую. Так у мене це й залишилося: про вiйну розповiдають жiнки. Плачуть. Спiвають, як плачуть.
У шкiльнiй бiблiотецi – половина книжок про вiйну. І в сiльськiй, i в райцентрi, до якого батько часто iздив по книжки. Тепер я маю вiдповiдь – чому. Хiба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до вiйни. Згадували, як воювали. Нiколи не жили по-iншому, мабуть, i не вмiемо. Не уявляемо, як жити iнакше, цього нам треба буде колись довго навчатися.
У школi нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаемо померти в iм’я… Мрiяли…
А голоси на вулицi кричали про iнше i вабили бiльше.
Я довго була книжною людиною, яку реальнiсть лякала i привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашнiсть. Тепер гадаю: якщо б я була бiльш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через вiдчуття шляху? Адже чуття шляху е…
Довго шукала… Якi слова можуть передати, що я чую? Шукала жанр, який узгоджувався би з тим, як я бачу свiт, як налаштованi моi очi, моi вуха.
Одного разу потрапила до рук книжка «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника. Такого потрясiння зазнала лише единий раз, читаючи Достоевського. А тут – незвичайна форма: роман зiбраний iз голосiв самого життя. З того, що я чула в дитинствi, з того, що нинi звучить на вулицi, вдома, у кафе, у тролейбусi. Так! Коло замкнулося. Я знайшла те, що шукала. Передчувала.
Алесь Адамович став моiм учителем…
* * *
Протягом двох рокiв не так зустрiчалася i записувала, як думала. Читала. Про що буде моя книжка? Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо? Проминули вже тисячi воен – маленьких i великих, вiдомих i невiдомих. А написано про них ще бiльше. Але… Писали чоловiки i про чоловiкiв – це стало вiдразу зрозумiлим. Усе, що нам вiдомо про вiйну, ми знаемо з «чоловiчого голосу». Ми всi в полонi «чоловiчого» уявлення i «чоловiчого» вiдчуття вiйни. «Чоловiчих» слiв. А жiнки мовчать. Нiхто ж, окрiм мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навiть тi, хто був на фронтi. Якщо раптом починають згадувати, то розповiдають не «жiночу» вiйну, а «чоловiчу». Пiдладжуються до канону. І тiльки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про iхню вiйну, менi незнайому. Не лише менi, усiм нам. Пiд час своiх журналiстських поiздок не раз ставала свiдком, единою слухачкою зовсiм нових текстiв. І вiдчувала потрясiння, як у дитинствi. Крiзь цi оповiдання проглядав жахливий оскал таемничого… Коли жiнки розповiдають, у них немае або майже немае того, про що ми звикли читати й чути: як деякi люди героiчно вбивали iнших i перемогли. Або програли. Яка iснувала технiка i якими були генерали. Жiночi розповiдi iншi та про iнше. У «жiночоi» вiйни своi барви, своi запахи, свое свiтло i свiй простiр почуттiв. Своi слова. Там немае героiв i неймовiрних подвигiв, там просто е люди, якi виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, i птахи, i дерева. Усi iстоти, що живуть разом iз нами на землi. Страждають вони без слiв, що ще страшнiше.
Але чому? – не раз запитувала я себе. – Чому, вiдстоявши i посiвши свое мiсце в колись абсолютно чоловiчому свiтi, жiнки не обстояли свою iсторiю? Своi слова i своi почуття? Самi собi не вiрили. Вiд нас прихований цiлий свiт. Їхня вiйна залишилася невiдомою…
Хочу написати iсторiю цiеi вiйни. Жiночу iсторiю.
* * *
Пiсля перших зустрiчей…
Подив: вiйськовi професii цих жiнок – санiнструктор, снайпер, кулеметник, командир зенiтноi гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки… Розбiжнiсть ролей – там i тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дiвчаток. Сьогоднi самi собi дивуються. І перед моiми очима «олюднюеться» iсторiя, стае схожою на звичайне життя. Падае по-iншому свiтло.
Трапляються надзвичайнi оповiдачки, iхне життя мiстить сторiнки, якi можуть сперечатися з найкращими сторiнками класики. Людина так добре бачить себе згори – з небес, i знизу – iз землi. Перед нею весь шлях: угору i дорога донизу – вiд ангела до звiра. Спогади – це не жагучий або спокiйний переказ реальностi, що вiдiйшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертае назад. Передусiм – творчiсть. Розповiдаючи, люди створюють, «пишуть» свое життя. Трапляеться, що i «дописують», i «переписують». Тут треба бути напоготовi. На вартi. Авжеж, бiль розплавляе, знищуе будь-яку фальш. Занадто висока температура! Бiльш вiдверто, переконалася я, поводяться простi люди – медсестри, куховарки, пралi. Вони, так би мовити, iз себе виймають слова, а не з газет i прочитаних книжок – не з чужого. А лише з особистих страждань i переживань. Почуття i мова освiчених людей, хоч як це дивно, здебiльшого пiдвладнi оброблянню часом. Його загальному шифруванню. Зараженi вторинним знанням. Мiфами. Часто доводиться довго йти, всiлякими колами, щоб почути розповiдь про «жiночу» вiйну, а не про «чоловiчу»: як вiдступали, наступали, на якiй дiлянцi фронту… Потрiбна не одна-едина зустрiч, а багато сеансiв. Як доскiпливому портретистовi.
Довго сиджу в незнайомiй оселi чи квартирi, iнодi весь день. П’емо чай, примiряемо нещодавно купленi кофтинки, обговорюемо зачiски i кулiнарнi рецепти. Переглядаемо разом фотографii онукiв. І ось тодi. За якийсь час – нiколи не вiдомо, за який i чому, – раптом настае та довгоочiкувана мить, коли людина вiдступае вiд канону – гiпсового й залiзобетонного, як нашi пам’ятники, – i йде до себе. Усередину себе. Починае пригадувати не вiйну, а свою молодiсть. Шматок свого життя… Слiд упiймати таку мить. Не прогавити! Але часом по довгому дню, сповненому слiв, фактiв, слiз, залишаеться в пам’ятi лише едина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пiшла на фронт, що за вiйну навiть пiдросла». Їi й залишаю в записнику, хоча на магнiтофонi намотанi десятки метрiв. Чотири-п’ять касет…
Що менi допомагае? Допомагае те, що ми звикли жити купно. Спiльно. Соборнi люди. Усе в нас при гуртi: i щастя, i сльози. Умiемо страждати i розповiдати про страждання. Страждання освячуе наше важке i нескладне життя. Нам бiль – як мистецтво. Маю визнати, жiнки смiливо вирушають цим шляхом…
* * *
Як вони зустрiчають мене?
Звуть «дiвчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з iхнього поколiння, вони поводилися б зi мною iнакше. Спокiйно i рiвноправно. Без радостi й подиву, якi даруе зустрiч молодостi й старостi. Це дуже важливий момент, що тодi вони були молодi, а згадують тепер старими. Через життя згадують – через сорок рокiв. Обачно вiдкривають передi мною свiй свiт, бережуть: «Одразу пiсля вiйни вийшла замiж. Сховалася за чоловiком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: «Мовчи! Мовчи!!! Не зiзнавайся». Я виконала свiй обов’язок перед Батькiвщиною, але менi сумно, що я там була. Що я це знаю… А ти – зовсiм дiвчинка. Менi тебе шкода…» Часто бачу, як вони сидять i прислухаються до себе. До звучання своеi душi. Звiряють його зi словами. З плином часу людина розумiе, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися i пiдготуватися до вiдходу. Небажано i прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озираеться назад, iй хочеться не лише розповiсти про свое, але й дiйти до таемницi життя. Вiдповiсти собi на запитання: навiщо це з нею дiялося? Вона дивиться на все трохи прощальним i сумним поглядом… Майже звiдти… Нема чого нi обманювати, нi обманюватися. І вже зрозумiло, що в людинi без думки про смерть нiчого не розгледiти. Їi таемниця iснуе поверх усього.
Вiйна надто iнтимне переживання. І таке ж нескiнченне, як i людське життя…
Одного разу жiнка (льотчиця) вiдмовилася зi мною зустрiтися. Пояснила телефоном: «Не можу… Не хочу згадувати. Протягом трьох рокiв я була на вiйнi… І протягом трьох рокiв я не почувалася жiнкою. Мiй органiзм омертвiв. Менструацii не було, майже жодних жiночих бажань. А я була гарна… Коли мiй майбутнiй чоловiк освiдчився… То вже в Берлiнi, у рейхстазi… Вiн сказав: «Вiйна скiнчилася. Ми залишилися живi. Нам пощастило. Виходь за мене замiж». Я хотiла заплакати. Закричати. Ударити його! Як замiж? Тепер? Серед усього цього – замiж? Серед чорноi сажi й чорноi цегли… Ти подивися на мене… Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, розважай, кажи гарнi слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила… Хотiла вдарити… А в нього була обпалена, багрова одна щока, i я бачу: вiн усе зрозумiв, у нього течуть сльози по цiй щоцi. По свiжих рубцях… І сама не вiрю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе замiж».
Перепрошую… Не можу…»
Я ii зрозумiла. Але то теж сторiнка або пiвсторiнки майбутньоi книжки.
Тексти, тексти. Усюди – тексти. У мiських квартирах i сiльських хатинах, на вулицi i в поiздi… Я слухаю… Дедалi перетворююся на едине велике вухо, завжди повернене до iншоi людини. «Читаю» голос.
* * *
Людина бiльша за вiйну…
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Ця книга – про вiйну очима жiнок, молодих дiвчат, якi були медсестрами, пралями, санiнструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками i воювали нарiвнi з чоловiками. Вони вiдверто розповiдають не тiльки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було iм серед чоловiкiв, як не вистачало жiночоi форми i бiлизни, як не було окремо жiночих землянок i вбиралень, як пiсля вiйни вони ховали своi медалi i соромилися вiйськового минулого, бо зiткнулися з агресiею з боку тилових жiнок, якi вважали, що вони пiшли в чоловiчий колектив на передову займатися розпустою i шукати собi чоловiкiв… І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з iнвалiдностi, тому що «контужену нiхто замiж не вiзьме», а iм всiм хотiлося замiж, а ще – великого кохання. Адже всi вони були передусiм жiнками, бо ж лише жiнки, навiть вмираючи вiд ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жiнки на вiйнi можуть виглядати, як чоловiки, i стрiляти, як чоловiки, але всерединi залишатися справжнiми жiнками…
Светлана Алексiевич
У вiйни не жiноче обличчя
© Светлана Алексиевич, 2013
© Володимир Рафеенко, переклад украiнською, 2016
© «Вiват», переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
– Коли вперше за iсторiю жiнки опинилися в армii?
– Уже в IV столiттi до нашоi ери в Афiнах i Спартi в грецьких вiйськах воювали жiнки. Пiзнiше вони брали участь у походах Александра Македонського.
Росiйський iсторик Микола Карамзiн писав про наших предкiв: «Слов’янки ходили iнодi на вiйну з батьками i чоловiками, не страхаючись смертi: так, пiд час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-помiж убитих слов’ян багато жiночих трупiв. Мати, виховуючи дiтей, готувала iх бути воiнами».
– А за нових часiв?
– Уперше – в Англii в 1560—1650 роках почали формувати шпиталi, у яких служили жiнки-солдати.
– Що сталося у XX столiттi?
– Початок столiття… Пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Англii жiнок уже брали до Королiвських вiйськово-повiтряних сил, були сформованi Королiвський допомiжний корпус i жiночий легiон автотранспорту чисельнiстю 100 тисяч осiб.
У Росii, Нiмеччинi, Францii багато жiнок теж почали служити у вiйськових госпiталях i санiтарних поiздах.
А пiд час Другоi свiтовоi вiйни свiт став свiдком жiночого феномена. Жiнки служили у всiх родах вiйськ уже в багатьох краiнах свiту: в англiйськiй армii – 225 тисяч, в американськiй – 450—500 тисяч, в нiмецькiй – 500 тисяч…
У Радянськiй армii воювало близько мiльйона жiнок. Вони опанували всi вiйськовi спецiальностi, з-помiж них i суто «чоловiчi». Навiть виникла мовна проблема: слова «танкiст», «пiхотинець», «автоматник» до того часу не мали жiночого роду, бо цiеi роботи ще нiколи не виконувала жiнка. Жiночi слова народилися там, на вiйнi…
Із розмови з iсториком
Людина бiльша за вiйну (зi щоденника-книжки)
Миллионы убитых задешево
Протоптали тропу в темноте…[1 - Так мiльйони убитих задешевоПротоптали стежину в пiтьмi…]
Осип Мандельштам
1978—1985 рр.
Пишу книжку про вiйну…
Я, яка не любила читати книжок про вiйну, хоч у моему дитинствi та юностi у всiх то було улюблене читання. У всiх моiх однолiткiв. І то не дивно – ми були дiтьми Перемоги. Дiтьми переможцiв. Передовсiм, що я пам’ятаю про вiйну? Свою дитячу тугу серед незрозумiлих i страхiтливих слiв. Про вiйну згадували завжди: у школi i вдома, на весiллях i хрестинах, на святах i поминках. Навiть у дитячих розмовах. Сусiдський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять пiд землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотiлося розгадати таемницю вiйни.
Саме тодi й замислилася про смерть… І вже нiколи не переставала думати про неi, для мене вона стала головною таемницею життя.
Усе для нас починалося з того страшного i таемничого свiту. У нашiй родинi украiнський дiдусь, мамин батько, загинув на фронтi, похований десь в угорськiй землi, а бiлоруська бабуся, батькова мама, померла вiд тифу в партизанах, двое ii синiв служили в армii i пропали безвiсти в першi мiсяцi вiйни, iз трьох повернувся один. Мiй батько. Одинадцятьох далеких родичiв разом iз дiтьми нiмцi спалили живцем – кого у власнiй хатi, кого в сiльськiй церквi. Так у кожнiй родинi. У всiх.
Сiльськi хлопчики довго ще грали в «нiмцiв» i «наших». Кричали нiмецькi слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гiтлер капут!».
Ми не знали свiту без вiйни, свiт вiйни був едино знайомим нам свiтом, а люди вiйни – едино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю iншого свiту та iнших людей. А чи були вони колись?
* * *
Село мого дитинства пiсля вiйни було жiноче. Бо самi жiнки. Чоловiчих голосiв не пригадую. Так у мене це й залишилося: про вiйну розповiдають жiнки. Плачуть. Спiвають, як плачуть.
У шкiльнiй бiблiотецi – половина книжок про вiйну. І в сiльськiй, i в райцентрi, до якого батько часто iздив по книжки. Тепер я маю вiдповiдь – чому. Хiба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до вiйни. Згадували, як воювали. Нiколи не жили по-iншому, мабуть, i не вмiемо. Не уявляемо, як жити iнакше, цього нам треба буде колись довго навчатися.
У школi нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаемо померти в iм’я… Мрiяли…
А голоси на вулицi кричали про iнше i вабили бiльше.
Я довго була книжною людиною, яку реальнiсть лякала i привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашнiсть. Тепер гадаю: якщо б я була бiльш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через вiдчуття шляху? Адже чуття шляху е…
Довго шукала… Якi слова можуть передати, що я чую? Шукала жанр, який узгоджувався би з тим, як я бачу свiт, як налаштованi моi очi, моi вуха.
Одного разу потрапила до рук книжка «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника. Такого потрясiння зазнала лише единий раз, читаючи Достоевського. А тут – незвичайна форма: роман зiбраний iз голосiв самого життя. З того, що я чула в дитинствi, з того, що нинi звучить на вулицi, вдома, у кафе, у тролейбусi. Так! Коло замкнулося. Я знайшла те, що шукала. Передчувала.
Алесь Адамович став моiм учителем…
* * *
Протягом двох рокiв не так зустрiчалася i записувала, як думала. Читала. Про що буде моя книжка? Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо? Проминули вже тисячi воен – маленьких i великих, вiдомих i невiдомих. А написано про них ще бiльше. Але… Писали чоловiки i про чоловiкiв – це стало вiдразу зрозумiлим. Усе, що нам вiдомо про вiйну, ми знаемо з «чоловiчого голосу». Ми всi в полонi «чоловiчого» уявлення i «чоловiчого» вiдчуття вiйни. «Чоловiчих» слiв. А жiнки мовчать. Нiхто ж, окрiм мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навiть тi, хто був на фронтi. Якщо раптом починають згадувати, то розповiдають не «жiночу» вiйну, а «чоловiчу». Пiдладжуються до канону. І тiльки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про iхню вiйну, менi незнайому. Не лише менi, усiм нам. Пiд час своiх журналiстських поiздок не раз ставала свiдком, единою слухачкою зовсiм нових текстiв. І вiдчувала потрясiння, як у дитинствi. Крiзь цi оповiдання проглядав жахливий оскал таемничого… Коли жiнки розповiдають, у них немае або майже немае того, про що ми звикли читати й чути: як деякi люди героiчно вбивали iнших i перемогли. Або програли. Яка iснувала технiка i якими були генерали. Жiночi розповiдi iншi та про iнше. У «жiночоi» вiйни своi барви, своi запахи, свое свiтло i свiй простiр почуттiв. Своi слова. Там немае героiв i неймовiрних подвигiв, там просто е люди, якi виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, i птахи, i дерева. Усi iстоти, що живуть разом iз нами на землi. Страждають вони без слiв, що ще страшнiше.
Але чому? – не раз запитувала я себе. – Чому, вiдстоявши i посiвши свое мiсце в колись абсолютно чоловiчому свiтi, жiнки не обстояли свою iсторiю? Своi слова i своi почуття? Самi собi не вiрили. Вiд нас прихований цiлий свiт. Їхня вiйна залишилася невiдомою…
Хочу написати iсторiю цiеi вiйни. Жiночу iсторiю.
* * *
Пiсля перших зустрiчей…
Подив: вiйськовi професii цих жiнок – санiнструктор, снайпер, кулеметник, командир зенiтноi гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки… Розбiжнiсть ролей – там i тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дiвчаток. Сьогоднi самi собi дивуються. І перед моiми очима «олюднюеться» iсторiя, стае схожою на звичайне життя. Падае по-iншому свiтло.
Трапляються надзвичайнi оповiдачки, iхне життя мiстить сторiнки, якi можуть сперечатися з найкращими сторiнками класики. Людина так добре бачить себе згори – з небес, i знизу – iз землi. Перед нею весь шлях: угору i дорога донизу – вiд ангела до звiра. Спогади – це не жагучий або спокiйний переказ реальностi, що вiдiйшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертае назад. Передусiм – творчiсть. Розповiдаючи, люди створюють, «пишуть» свое життя. Трапляеться, що i «дописують», i «переписують». Тут треба бути напоготовi. На вартi. Авжеж, бiль розплавляе, знищуе будь-яку фальш. Занадто висока температура! Бiльш вiдверто, переконалася я, поводяться простi люди – медсестри, куховарки, пралi. Вони, так би мовити, iз себе виймають слова, а не з газет i прочитаних книжок – не з чужого. А лише з особистих страждань i переживань. Почуття i мова освiчених людей, хоч як це дивно, здебiльшого пiдвладнi оброблянню часом. Його загальному шифруванню. Зараженi вторинним знанням. Мiфами. Часто доводиться довго йти, всiлякими колами, щоб почути розповiдь про «жiночу» вiйну, а не про «чоловiчу»: як вiдступали, наступали, на якiй дiлянцi фронту… Потрiбна не одна-едина зустрiч, а багато сеансiв. Як доскiпливому портретистовi.
Довго сиджу в незнайомiй оселi чи квартирi, iнодi весь день. П’емо чай, примiряемо нещодавно купленi кофтинки, обговорюемо зачiски i кулiнарнi рецепти. Переглядаемо разом фотографii онукiв. І ось тодi. За якийсь час – нiколи не вiдомо, за який i чому, – раптом настае та довгоочiкувана мить, коли людина вiдступае вiд канону – гiпсового й залiзобетонного, як нашi пам’ятники, – i йде до себе. Усередину себе. Починае пригадувати не вiйну, а свою молодiсть. Шматок свого життя… Слiд упiймати таку мить. Не прогавити! Але часом по довгому дню, сповненому слiв, фактiв, слiз, залишаеться в пам’ятi лише едина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пiшла на фронт, що за вiйну навiть пiдросла». Їi й залишаю в записнику, хоча на магнiтофонi намотанi десятки метрiв. Чотири-п’ять касет…
Що менi допомагае? Допомагае те, що ми звикли жити купно. Спiльно. Соборнi люди. Усе в нас при гуртi: i щастя, i сльози. Умiемо страждати i розповiдати про страждання. Страждання освячуе наше важке i нескладне життя. Нам бiль – як мистецтво. Маю визнати, жiнки смiливо вирушають цим шляхом…
* * *
Як вони зустрiчають мене?
Звуть «дiвчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з iхнього поколiння, вони поводилися б зi мною iнакше. Спокiйно i рiвноправно. Без радостi й подиву, якi даруе зустрiч молодостi й старостi. Це дуже важливий момент, що тодi вони були молодi, а згадують тепер старими. Через життя згадують – через сорок рокiв. Обачно вiдкривають передi мною свiй свiт, бережуть: «Одразу пiсля вiйни вийшла замiж. Сховалася за чоловiком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: «Мовчи! Мовчи!!! Не зiзнавайся». Я виконала свiй обов’язок перед Батькiвщиною, але менi сумно, що я там була. Що я це знаю… А ти – зовсiм дiвчинка. Менi тебе шкода…» Часто бачу, як вони сидять i прислухаються до себе. До звучання своеi душi. Звiряють його зi словами. З плином часу людина розумiе, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися i пiдготуватися до вiдходу. Небажано i прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озираеться назад, iй хочеться не лише розповiсти про свое, але й дiйти до таемницi життя. Вiдповiсти собi на запитання: навiщо це з нею дiялося? Вона дивиться на все трохи прощальним i сумним поглядом… Майже звiдти… Нема чого нi обманювати, нi обманюватися. І вже зрозумiло, що в людинi без думки про смерть нiчого не розгледiти. Їi таемниця iснуе поверх усього.
Вiйна надто iнтимне переживання. І таке ж нескiнченне, як i людське життя…
Одного разу жiнка (льотчиця) вiдмовилася зi мною зустрiтися. Пояснила телефоном: «Не можу… Не хочу згадувати. Протягом трьох рокiв я була на вiйнi… І протягом трьох рокiв я не почувалася жiнкою. Мiй органiзм омертвiв. Менструацii не було, майже жодних жiночих бажань. А я була гарна… Коли мiй майбутнiй чоловiк освiдчився… То вже в Берлiнi, у рейхстазi… Вiн сказав: «Вiйна скiнчилася. Ми залишилися живi. Нам пощастило. Виходь за мене замiж». Я хотiла заплакати. Закричати. Ударити його! Як замiж? Тепер? Серед усього цього – замiж? Серед чорноi сажi й чорноi цегли… Ти подивися на мене… Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, розважай, кажи гарнi слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила… Хотiла вдарити… А в нього була обпалена, багрова одна щока, i я бачу: вiн усе зрозумiв, у нього течуть сльози по цiй щоцi. По свiжих рубцях… І сама не вiрю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе замiж».
Перепрошую… Не можу…»
Я ii зрозумiла. Але то теж сторiнка або пiвсторiнки майбутньоi книжки.
Тексти, тексти. Усюди – тексти. У мiських квартирах i сiльських хатинах, на вулицi i в поiздi… Я слухаю… Дедалi перетворююся на едине велике вухо, завжди повернене до iншоi людини. «Читаю» голос.
* * *
Людина бiльша за вiйну…
Другие книги автора:
Популярные книги
