Войти
Текст
отзывы: 0 | рейтинг: 0
Час second-hand (кiнець червоноi людини)
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Поставши на уламках СРСР, Росiйська нова iiмперiя не поспiшала прощатися зi своiм минулим, яке, крiм усього, чинило диявольський опiр новому часовi. З цього й виникла перехiдна епоха, яку Свiтлана Алексiевич слушно охрестила перiодом second-hand. «Час second-hand» – це монологи людей, яким «пощастило» жити у СРСР та у перiод його розпаду. З цих одкровень – вiд замиловано-ностальгiйних до страхiтливо-муторних – i складаеться мозаiчний портрет «радянськоi людини», яка, незважаючи на складнощi тодiшнього життя – переслiдування з боку влади, iдеологiчний пресiнг, аскетичний побут, – бiльшою мiрою сумуе за тим часом i досить рiдко замислюеться над цiною тiеi «величi». Цi монологи пересиченi людським стражданням, фiзичним та душевним болем, хворобливою тугою за втраченим, прагненням пожалiтися на тяжку долю, розчаруванням у сьогоденнi i романтизацiею якогось нездiйсненого минулого. Разом зi своiми героями письменниця показуе, що перiод ельцинськоi демократii був ширмою, що глибоких соцiальних перетворень не вiдбулося. І радянська система зажадала продовження в iншому монстровi…
Светлана Алексiевич
Час second-hand
(кiнець червоноi людини)
© Светлана Алексиевич, 2013
© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2014
© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2014
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
Нобелiвська промова Свiтлани Алексiевич
Про програну битву
Я стою на цiй трибунi не сама… Навколо мене голоси, сотнi голосiв, вони завжди зi мною. З мого дитинства. Я жила в селi. Ми, дiти, любили гратися надворi, на вуличцi, але ввечерi нас, неначе магнiтом, вабило до лавочок, на яких збиралися бiля власних будиночкiв, чи хат, як у нас кажуть, потомленi жiнки. У жодноi з них не було чоловiка, батька, брата, я не пам’ятаю чоловiкiв пiсля вiйни в нашому селi – пiд час Другоi свiтовоi вiйни в Бiлорусi на фронтi й у партизанах загинув кожен четвертий бiлорус. Наш дитячий свiт пiсля вiйни – це був свiт жiнок. Найбiльше менi запам’яталося, що жiнки говорили не про смерть, а про кохання. Розповiдали, як прощалися в останнiй день з коханими, як чекали на них, як досi чекають. Уже роки промайнули, а вони чекали:
«Нехай без рук, без нiг повернеться, я його на руках носитиму». Без рук… без нiг… Здаеться, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кiлька сумних мелодiй iз хору, який я чую…
Перший голос:
«Навiщо тобi це знати? Це так сумно. Я свого чоловiка на вiйнi зустрiла. Була танкiсткою. До Берлiна дiйшла. Пам’ятаю, як ми стоiмо, вiн ще менi не чоловiком тодi був, бiля рейхстагу, i вiн менi каже: «Може, одружимося? Я тебе кохаю». А менi так образливо стало пiсля цих слiв – ми всю вiйну в багнюцi, брудi, кровi, навколо самi матюки. Я йому вiдповiдаю: «Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, кажи лагiднi слова, ось я демобiлiзуюся й сукню собi пошию». Менi навiть ударити хотiлося його через образу. Вiн це все вiдчув, а в нього одна щока була обпалена, в рубцях, i я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе замiж». Сказала так… Сама не повiрила, що це сказала… Навколо кiптява, бита цегла, одне слово, вiйна навколо…»
Другий голос:
«Жили ми бiля Чорнобильськоi атомноi станцii. Я працювала кондитером, пирiжки лiпила. А мiй чоловiк був пожежником. Ми тiльки-тiльки одружилися, ходили навiть у магазин, взявшись за руки. Того дня, коли вибухнув реактор, чоловiк якраз чергував у пожежнiй частинi. Вони поiхали на виклик у своiх сорочках, домашньому одязi, вибух на атомнiй станцii, а iм жодного спецодягу не видали. Так ми жили… Ви знаете… Усю нiч вони гасили пожежу й отримали дози опромiнення, несумiснi з життям. Уранцi iх на лiтаку одразу вiдвезли до Москви. Гостра променева хвороба… Людина живе лише кiлька тижнiв… Мiй був сильним, спортсменом, помер останнiм. Коли я приiхала, менi сказали, що вiн лежить у спецiальному боксi, туди нiкого не пускають. «Я його кохаю», – просила я. «Їх там солдати обслуговують. Куди ти?» – «Кохаю». Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’ект, який треба дезактивувати. Розумiеш?» А я одне собi повторювала: кохаю, кохаю… Уночi пожежною драбиною до нього пiднiмалася… Або вночi чергових просила, грошi iм платила, щоб мене пропускали… Я його не залишила, до кiнця була з ним… Пiсля його смертi… через кiлька мiсяцiв народила дiвчинку, вона прожила лише кiлька днiв. Вона… Ми так на неi чекали, а я ii вбила… Вона мене врятувала, весь променевий удар вона прийняла на себе. Така маленька… Крихiтка… Але я любила iх обох. Хiба можна вбити коханням? Чому це поряд – кохання i смерть? Завжди вони разом. Хто менi пояснить? Повзаю бiля могили на колiнах…»
Третiй голос:
«Як я вперше вбив нiмця… Менi було десять рокiв, партизани вже брали мене iз собою на завдання. Цей нiмець лежав поранений… Менi звелiли забрати в нього пiстолет, я пiдбiг, а нiмець вчепився в пiстолет обома руками i водить перед моiм обличчям. Але вiн не встигае першим вистрiлити, встигаю я…
Я не злякався, що вбив… І пiд час вiйни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато рокiв зненацька з’явився сон про цього нiмця. Це було несподiвано… Сон приходив i приходив до мене… То я лечу, i вiн мене не пускае. Ось пiднiмаешся… летиш… летиш… Вiн наздоганяе, i я падаю разом iз ним. Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… пiдвестися… А вiн не дае… Через нього я не можу полетiти…
Той самий сон… Вiн переслiдував мене десятки рокiв…
Я не можу своему синовi розповiсти про цей сон. Син був маленький – я не мiг, читав йому казки. Син уже вирiс – усе одно не можу…»
Флобер говорив про себе, що вiн людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею i до мене прориваються якiсь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скiльки це романiв без слiду зникають у часi. У темрявi. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдаеться вiдвоювати для лiтератури. Ми ii ще не оцiнили, не враженi й не захопленi нею. Мене ж вона заворожила й зробила своею полонянкою. Я люблю, як розмовляе людина… Люблю самотнiй людський голос. Це моя найбiльша любов i пристрасть.
Мiй шлях на цю трибуну тривав майже сорок рокiв – вiд людини до людини, вiд голосу до голосу. Не можу сказати, що вiн завжди був менi по силi – цей шлях, багато разiв я була приголомшена й налякана людиною, вiдчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати вiд захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволi часто бажала.
Я жила в краiнi, де нас вiд самого дитинства вчили помирати. Навчали смертi. Нам казали, що людина iснуе для того, щоб вiддати себе, щоб згорiти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в iншiй краiнi, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло е нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катiв i жертв. Нехай нашi батьки жили в страху й не все нам розповiдали, а частiше нiчого не розповiдали, але саме повiтря нашого життя було отруене цим. Зло весь час пiдглядало за нами.
Я написала п’ять книжок, але менi здаеться, що все це – одна книжка. Книжка про iсторiю однiеi утопii…
Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандiозноi програноi битви за справжне оновлення людства». Я вiдновлюю iсторiю цiеi битви, ii перемог та ii поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землi. Рай! Мiсто сонця! А закiнчилося тим, що залишилося море кровi, мiльйони загублених людських життiв. Але був час, коли жодна полiтична iдея XX сторiччя не могла дорiвнятися до комунiзму (та до Жовтневоi революцii як ii символу), не приваблювала захiдних iнтелектуалiв i людей у всьому свiтi сильнiше та яскравiше. Раймон Арон називав росiйську революцiю «опiумом для iнтелектуалiв». Ідеi про комунiзм щонайменше двi тисячi рокiв. Знайдемо ii в Платона – в ученнi про iдеальну та правильну державу, в Аристофана – у мрiях про час, коли «все стане спiльним»… У Томаса Мора й Томмазо Кампанелли… Згодом у Сен-Сiмона, Фур’е та Оуена. Щось е в росiйському дусi такого, що змусило спробувати зробити цi мрiяння реальнiстю.
Двадцять рокiв тому ми провели «червону» iмперiю з прокляттями та зi сльозами. Сьогоднi вже можемо подивитися на нещодавню iсторiю спокiйно, як на iсторичний досвiд. Це важливо, тому що суперечки про соцiалiзм не вгамувалися досi. Виросло нове поколiння, в якого iнша картина свiту, але чимало молодих людей знову читають Маркса та Ленiна. У росiйських мiстах створюють музеi Сталiна, ставлять йому пам’ятники.
«Червоноi» iмперii немае, а «червона» людина залишилася. Продовжуеться.
Мiй батько, вiн нещодавно помер, до кiнця вiрив у комунiзм. Зберiгав свiй партiйний квиток. Я нiколи не можу вимовити слово «совок», тодi менi довелося б так назвати свого батька, рiдних, знайомих людей, друзiв. Вони всi звiдти – iз соцiалiзму. Серед них багато iдеалiстiв, романтикiв. Сьогоднi iх звуть iнакше – романтики рабства, раби утопii. Гадаю, що всi вони могли би прожити iнше життя, але прожили радянське. Чому? Вiдповiдь на це запитання я довго шукала – об’iздила величезну краiну, яка донедавна звалася СРСР, записала тисячi плiвок. Це був соцiалiзм i було просто наше життя. По дрiбочцi, по крихтах я збирала iсторiю «домашнього», «внутрiшнього» соцiалiзму. Те, як вiн жив у людськiй душi. Мене приваблював оцей маленький простiр – людина… Одна людина. Насправдi там усе й вiдбуваеться.
Одразу пiсля вiйни Теодор Адорно був приголомшений: «Писати вiршi пiсля Освенцiма – це варварство». Мiй учитель Алесь Адамович, чие iм’я я хочу назвати сьогоднi iз вдячнiстю, також вважав, що писати прозу про жахи XX сторiччя – це блюзнiрство. Тут не можна вигадувати. Правду потрiбно давати, як вона е. Необхiдна «надлiтература». Говорити повинен свiдок. Можна згадати й Нiцше з його словами, що жоден митець не витримае реальностi. Не пiднiме ii.
Завжди мене мучило, що правда не вмiщаеться в одному серцi, в одному розумi. Що вона якась розпорошена, ii багато, вона рiзна й розсiяна у свiтi. У Достоевського е думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж воно встигло зафiксувати в лiтературi. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттiв, думок, слiв. Збираю життя свого часу. Мене цiкавить iсторiя душi. Побут душi. Те, що велика iсторiя зазвичай оминае, до чого вона ставиться iз зарозумiлiстю. Займаюся пропущеною iсторiею. Не раз я чула й нинi чую, що це – не лiтература, це – документ. А що таке лiтература сьогоднi? Хто вiдповiсть на це запитання? Ми живемо швидше, нiж ранiше. Змiст рве форму. Ламае ii й змiнюе. Усе виходить зi своiх берегiв: i музика, й живопис, й у документi слово вириваеться за межi документа. Немае кордонiв мiж фактом i вигадкою, одне перетiкае в iнше. Навiть свiдок не е об’ективним. Розповiдаючи, людина творить, вона бореться iз часом, як скульптор iз мармуром. Вона – актор i творець.
Мене цiкавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання ii збiльшують. Вона сама в моiх книжках розповiдае свою маленьку iсторiю, а разом зi своею iсторiею – й велику. Що трапилося й вiдбуваеться з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боiмося, доки не в станi впоратися зi своiм минулим. У Достоевського в «Бiсах» Шатов каже Ставрогiну перед початком розмови: «Ми, двое iстот, зiйшлися в безмежжi… Востанне у свiтi. Облиште ваш тон i вiзьмiть людський! Хоча б колись заговорiть людським голосом».
Приблизно так починаються в мене розмови з моiми героями. Звiсно, людина говорить зi свого часу, вона не може говорити з нiзвiдки! Але пробитися до людськоi душi важко, вона засмiчена забобонами сторiччя, його пристрастями й облудами. Телевiзором i газетами.
Менi хотiлося б узяти кiлька сторiнок зi своiх щоденникiв, щоби показати, як рухався час… Як помирала iдея… Як я йшла по ii слiду…
1980–1985 роки
Пишу книгу про вiйну… Чому про вiйну? Тому що ми люди вiйни – ми або воювали, або готувалися до вiйни. Якщо придивитися, то ми всi думаемо по-военному. Удома, на вулицi. Тому в нас так дешево коштуе людське життя. Усе, як на вiйнi.
Починала iз сумнiвiв. Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо?
В однiй iз журналiстських поiздок зустрiлася з жiнкою, вона була на вiйнi санiнструктором. Розповiла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помiтив рух i почав обстрiл. Конi, люди йшли пiд кригу. Вiдбувалося все вночi, й вона, як iй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зiрвало, – розповiдала. – А на березi виявилося, що притягла величезну поранену бiлугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звiрi, птахи, риби – за що?» В iншiй поiздцi почула розповiдь санiнструктора кавалерiйського ескадрону, як пiд час бою вона притягла у вирву пораненого нiмця, але те, що вiн нiмець, побачила вже у вирвi, нога в нього перебита, вiн стiкае кров’ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорi своi хлопцi гинуть! Але вона перев’язуе цього нiмця й повзе далi. Притягуе росiйського солдата, вiн непритомний, а коли приходить до тями, хоче вбити нiмця, а той, коли приходить до тями, хапае автомат i хоче вбити росiянина. «То одному по пицi врiжу, то другому.
Ноги в нас, – згадувала, – всi в кровi. Кров перемiшалася».
Це була вiйна, якоi я не знала. Жiноча вiйна. Не про героiв. Не про те, як однi люди героiчно вбивали iнших людей. Запам’яталися жiночi бiдкання: «Ідеш пiсля боя по полю. А вони лежать… Усi молодi, такi вродливi. Лежать i в небо дивляться. І тих, i тих шкода». Оце «i тих, i тих» пiдказало менi, про що буде моя книжка. Про те, що вiйна – це вбивство. Таким це залишилося в жiночiй пам’ятi. Щойно людина усмiхалася, курила – й уже ii немае. Найчастiше жiнки говорять про зникнення, про те, наскiльки швидко на вiйнi все перетворюеться на нiщо. І людина, i людський час. Авжеж, вони самi просилися на фронт у 17–18 рокiв, але вбивати не прагнули. А померти були готовi. Померти за Батькiвщину. З iсторii слiв не викинеш – за Сталiна теж.
Книжку два роки не друкували, ii не друкували до перебудови. До Горбачова. «Пiсля Вашоi книжки нiхто не пiде воювати, – повчав мене цензор. – Ваша вiйна – страшна. Чому у Вас немае героiв?» Героiв я не шукала. Я писала iсторiю через розповiдь нiким не помiченого ii свiдка й учасника. Його нiхто нiколи не розпитував. Що думають люди, просто люди, про великi iдеi – ми не знаемо. Одразу пiсля вiйни людина б розповiла про одну вiйну, через десятки рокiв – про iншу. Звiсно, в неi щось там змiнюеться, тому що вона вкладае у спогади все свое життя. Усю себе. Те, як вона жила цi роки, що читала, бачила, кого зустрiла. У що вiрить. Зрештою, чи щаслива вона, чи не щаслива. Документи – живi iстоти, вони змiнюються разом iз нами…
Проте я абсолютно впевнена, що таких дiвчат, як военнi дiвчата 1941-го року, вже нiколи не буде. Це був найвищий час «червоноi» iдеi, навiть вищий, нiж революцiя i Ленiн. Їхня Перемога досi затуляе собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дiвчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталiна, про те, як пiсля вiйни ешелони з переможцями йшли у Сибiр, iз тими, хто був смiливiшим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вiльними ми були лише пiд час вiйни. На передовiй». Наш головний капiтал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це едине, що ми постiйно добуваемо. Увесь час шукаю вiдповiдi: чому нашi страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремнi? Мав рацiю Чаадаев: Росiя – краiна без пам’ятi, простiр тотальноi амнезii, непахана свiдомiсть для критики та рефлексii.
Великi книжки валяються пiд ногами…
1989 рiк
Я – в Кабулi. Я не хотiла знову писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Із газети «Правда»: «Ми допомагаемо братському афганському народовi будувати соцiалiзм». Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни.
Мене вчора не взяли в бiй: «Залишайтеся в готелi, дiвчино. Вiдповiдай потiм за вас». Я сиджу в готелi й думаю: е щось неетичне в розглядуваннi чужоi мужностi та ризику. Другий тиждень я вже тут i не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – породження чоловiчоi природи, для мене незрозумiлоi. Але повсякденнiсть вiйни грандiозна. Я вiдкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, мiни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити iншу людину. Вiдвiчна суперечка мiж iстиною та красою. Менi показали нову iталiйську мiну, моя «жiноча» реакцiя:
«Гарна. Чому вона гарна?» По-вiйськовому менi точно пояснили, що, коли на цю мiну наiхати або наступити ось так… пiд таким кутом… вiд людини залишиться пiввiдра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозумiле. Вiйна, мовляв… Нiхто не божеволiе вiд цих картин, що ось лежить на землi людина, вбита не стихiею, не фатальною долею, а iншою людиною.
Бачила завантаження «чорного тюльпана» (лiтак, який вiдвозить додому цинковi труни iз загиблими). Мертвих часто одягають у стару вiйськову форму ще сорокових рокiв, iз галiфе, часом i цiеi форми бракуе. Солдати перемовлялися мiж собою: «У холодильник привезли нових убитих. Нiби несвiжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома менi не повiрять. У наших газетах пишуть про алеi дружби, якi саджають радянськi солдати.
Розмовляю iз хлопцями, багато хто приiхав добровiльно. Просилися сюди. Помiтила, що бiльшiсть – iз родин iнтелiгенцii: вчителiв, лiкарiв, бiблiотекарiв, одне слово – книжкових людей. Щиро мрiяли допомогти афганському народовi будувати соцiалiзм. Зараз смiються iз себе. Показали менi мiсце в аеропорту, де лежали сотнi цинкових трун, таемниче блищали на сонцi. Офiцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут i моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своiх слiв: «Ви цього не записуйте».
Уночi менi снилися вбитi, в усiх були здивованi обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?
Разом iз медсестрами iздила у шпиталь для мирних афганцiв, ми возили дiтям подарунки. Дитячi iграшки, цукерки, печиво. Менi дiсталося штук п’ять м’яких ведмедикiв. Приiхали до шпиталю – довгий барак, iз бiлизни в усiх самi ковдри. До мене пiдiйшла молода афганка з дитиною на руках, хотiла щось сказати, за десять рокiв тут усi навчилися трохи говорити по-росiйськи, я дала дитинi iграшку, вона взяла ii зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка вiдкинула ковдрочку з маленького тiльця – хлопчик був без обох рук. «Це твоi росiяни бомбили». Хтось пiдтримав мене, я падала…
Я бачила, як наш «Град» перетворюе кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарi, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селi пiд Мiнськом вносили в дiм цинкову труну, i як голосила мати. Це не людський крик був i не звiриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарi…
Зiзнаюся, я не одразу стала вiльною. Я була щирою зi своiми героями, i вони довiряли менi. У кожного з нас був свiй шлях до свободи. До Афганiстану я вiрила в соцiалiзм iз людським обличчям. Звiдти я повернулася вiльною вiд усiх iлюзiй. «Пробач менi, тату, – сказала я пiд час зустрiчi, – ти виховав мене з вiрою в комунiстичнi iдеали, але досить один раз побачити, як нещодавнi радянськi школярi, яких ви з мамою навчаете (моi батьки були сiльськими вчителями), на чужiй землi вбивають незнайомих iм людей, щоб усi твоi слова перетворилися на порох. Ми – вбивцi, тату, розумiеш!?» Батько заплакав.
Із Афганiстану поверталося чимало вiльних людей. Проте я маю й iнший приклад. Там, в Афганiстанi, хлопець менi кричав: «Що ти, жiнка, можеш зрозумiти про вiйну? Хiба люди так помирають на вiйнi, як у книгах i кiно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Вiн ще метрiв десять бiг i ловив своi мiзки…» А через сiм рокiв цей самий хлопець – нинi вдатний бiзнесмен, полюбляе розповiдати про Афган. Зателефонував менi: «Навiщо твоi книжки? Вони занадто страшнi». Це вже була iнша людина, не та, яку я зустрiла серед смертi i яка не хотiла помирати у двадцять рокiв…
Я запитувала себе, яку книжку про вiйну я хотiла би написати. Хотiла би написати про людину, яка не стрiляе, не може вистрiлити в iншу людину, якiй сама думка про вiйну завдае страждання. Де вона? Я ii не зустрiла.
1990–1997 роки
Росiйська лiтература цiкава тим, що лише вона може розповiсти про унiкальний досвiд, через який пройшла колись величезна краiна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагiчне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нинi в рiзних краiнах, але скрiзь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.
Довго не хотiла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким iнструментом i з якого боку пiдступитися? Ім’я моеi маленькоi, загубленоi в Європi краiни, про яку свiт ранiше майже нiчого не чув, зазвучало всiма мовами, а ми, бiлоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невiдомого. Стало зрозумiло: крiм комунiстичних, нацiональних i нових релiгiйних викликiв, попереду на нас чекають жорстокiшi й тотальнiшi, але до часу ще закритi вiд очей. Щось там уже пiсля Чорнобиля привiдкрилося…
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Поставши на уламках СРСР, Росiйська нова iiмперiя не поспiшала прощатися зi своiм минулим, яке, крiм усього, чинило диявольський опiр новому часовi. З цього й виникла перехiдна епоха, яку Свiтлана Алексiевич слушно охрестила перiодом second-hand. «Час second-hand» – це монологи людей, яким «пощастило» жити у СРСР та у перiод його розпаду. З цих одкровень – вiд замиловано-ностальгiйних до страхiтливо-муторних – i складаеться мозаiчний портрет «радянськоi людини», яка, незважаючи на складнощi тодiшнього життя – переслiдування з боку влади, iдеологiчний пресiнг, аскетичний побут, – бiльшою мiрою сумуе за тим часом i досить рiдко замислюеться над цiною тiеi «величi». Цi монологи пересиченi людським стражданням, фiзичним та душевним болем, хворобливою тугою за втраченим, прагненням пожалiтися на тяжку долю, розчаруванням у сьогоденнi i романтизацiею якогось нездiйсненого минулого. Разом зi своiми героями письменниця показуе, що перiод ельцинськоi демократii був ширмою, що глибоких соцiальних перетворень не вiдбулося. І радянська система зажадала продовження в iншому монстровi…
Светлана Алексiевич
Час second-hand
(кiнець червоноi людини)
© Светлана Алексиевич, 2013
© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2014
© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2014
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
Нобелiвська промова Свiтлани Алексiевич
Про програну битву
Я стою на цiй трибунi не сама… Навколо мене голоси, сотнi голосiв, вони завжди зi мною. З мого дитинства. Я жила в селi. Ми, дiти, любили гратися надворi, на вуличцi, але ввечерi нас, неначе магнiтом, вабило до лавочок, на яких збиралися бiля власних будиночкiв, чи хат, як у нас кажуть, потомленi жiнки. У жодноi з них не було чоловiка, батька, брата, я не пам’ятаю чоловiкiв пiсля вiйни в нашому селi – пiд час Другоi свiтовоi вiйни в Бiлорусi на фронтi й у партизанах загинув кожен четвертий бiлорус. Наш дитячий свiт пiсля вiйни – це був свiт жiнок. Найбiльше менi запам’яталося, що жiнки говорили не про смерть, а про кохання. Розповiдали, як прощалися в останнiй день з коханими, як чекали на них, як досi чекають. Уже роки промайнули, а вони чекали:
«Нехай без рук, без нiг повернеться, я його на руках носитиму». Без рук… без нiг… Здаеться, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кiлька сумних мелодiй iз хору, який я чую…
Перший голос:
«Навiщо тобi це знати? Це так сумно. Я свого чоловiка на вiйнi зустрiла. Була танкiсткою. До Берлiна дiйшла. Пам’ятаю, як ми стоiмо, вiн ще менi не чоловiком тодi був, бiля рейхстагу, i вiн менi каже: «Може, одружимося? Я тебе кохаю». А менi так образливо стало пiсля цих слiв – ми всю вiйну в багнюцi, брудi, кровi, навколо самi матюки. Я йому вiдповiдаю: «Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, кажи лагiднi слова, ось я демобiлiзуюся й сукню собi пошию». Менi навiть ударити хотiлося його через образу. Вiн це все вiдчув, а в нього одна щока була обпалена, в рубцях, i я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе замiж». Сказала так… Сама не повiрила, що це сказала… Навколо кiптява, бита цегла, одне слово, вiйна навколо…»
Другий голос:
«Жили ми бiля Чорнобильськоi атомноi станцii. Я працювала кондитером, пирiжки лiпила. А мiй чоловiк був пожежником. Ми тiльки-тiльки одружилися, ходили навiть у магазин, взявшись за руки. Того дня, коли вибухнув реактор, чоловiк якраз чергував у пожежнiй частинi. Вони поiхали на виклик у своiх сорочках, домашньому одязi, вибух на атомнiй станцii, а iм жодного спецодягу не видали. Так ми жили… Ви знаете… Усю нiч вони гасили пожежу й отримали дози опромiнення, несумiснi з життям. Уранцi iх на лiтаку одразу вiдвезли до Москви. Гостра променева хвороба… Людина живе лише кiлька тижнiв… Мiй був сильним, спортсменом, помер останнiм. Коли я приiхала, менi сказали, що вiн лежить у спецiальному боксi, туди нiкого не пускають. «Я його кохаю», – просила я. «Їх там солдати обслуговують. Куди ти?» – «Кохаю». Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’ект, який треба дезактивувати. Розумiеш?» А я одне собi повторювала: кохаю, кохаю… Уночi пожежною драбиною до нього пiднiмалася… Або вночi чергових просила, грошi iм платила, щоб мене пропускали… Я його не залишила, до кiнця була з ним… Пiсля його смертi… через кiлька мiсяцiв народила дiвчинку, вона прожила лише кiлька днiв. Вона… Ми так на неi чекали, а я ii вбила… Вона мене врятувала, весь променевий удар вона прийняла на себе. Така маленька… Крихiтка… Але я любила iх обох. Хiба можна вбити коханням? Чому це поряд – кохання i смерть? Завжди вони разом. Хто менi пояснить? Повзаю бiля могили на колiнах…»
Третiй голос:
«Як я вперше вбив нiмця… Менi було десять рокiв, партизани вже брали мене iз собою на завдання. Цей нiмець лежав поранений… Менi звелiли забрати в нього пiстолет, я пiдбiг, а нiмець вчепився в пiстолет обома руками i водить перед моiм обличчям. Але вiн не встигае першим вистрiлити, встигаю я…
Я не злякався, що вбив… І пiд час вiйни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато рокiв зненацька з’явився сон про цього нiмця. Це було несподiвано… Сон приходив i приходив до мене… То я лечу, i вiн мене не пускае. Ось пiднiмаешся… летиш… летиш… Вiн наздоганяе, i я падаю разом iз ним. Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… пiдвестися… А вiн не дае… Через нього я не можу полетiти…
Той самий сон… Вiн переслiдував мене десятки рокiв…
Я не можу своему синовi розповiсти про цей сон. Син був маленький – я не мiг, читав йому казки. Син уже вирiс – усе одно не можу…»
Флобер говорив про себе, що вiн людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею i до мене прориваються якiсь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скiльки це романiв без слiду зникають у часi. У темрявi. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдаеться вiдвоювати для лiтератури. Ми ii ще не оцiнили, не враженi й не захопленi нею. Мене ж вона заворожила й зробила своею полонянкою. Я люблю, як розмовляе людина… Люблю самотнiй людський голос. Це моя найбiльша любов i пристрасть.
Мiй шлях на цю трибуну тривав майже сорок рокiв – вiд людини до людини, вiд голосу до голосу. Не можу сказати, що вiн завжди був менi по силi – цей шлях, багато разiв я була приголомшена й налякана людиною, вiдчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати вiд захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволi часто бажала.
Я жила в краiнi, де нас вiд самого дитинства вчили помирати. Навчали смертi. Нам казали, що людина iснуе для того, щоб вiддати себе, щоб згорiти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в iншiй краiнi, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло е нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катiв i жертв. Нехай нашi батьки жили в страху й не все нам розповiдали, а частiше нiчого не розповiдали, але саме повiтря нашого життя було отруене цим. Зло весь час пiдглядало за нами.
Я написала п’ять книжок, але менi здаеться, що все це – одна книжка. Книжка про iсторiю однiеi утопii…
Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандiозноi програноi битви за справжне оновлення людства». Я вiдновлюю iсторiю цiеi битви, ii перемог та ii поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землi. Рай! Мiсто сонця! А закiнчилося тим, що залишилося море кровi, мiльйони загублених людських життiв. Але був час, коли жодна полiтична iдея XX сторiччя не могла дорiвнятися до комунiзму (та до Жовтневоi революцii як ii символу), не приваблювала захiдних iнтелектуалiв i людей у всьому свiтi сильнiше та яскравiше. Раймон Арон називав росiйську революцiю «опiумом для iнтелектуалiв». Ідеi про комунiзм щонайменше двi тисячi рокiв. Знайдемо ii в Платона – в ученнi про iдеальну та правильну державу, в Аристофана – у мрiях про час, коли «все стане спiльним»… У Томаса Мора й Томмазо Кампанелли… Згодом у Сен-Сiмона, Фур’е та Оуена. Щось е в росiйському дусi такого, що змусило спробувати зробити цi мрiяння реальнiстю.
Двадцять рокiв тому ми провели «червону» iмперiю з прокляттями та зi сльозами. Сьогоднi вже можемо подивитися на нещодавню iсторiю спокiйно, як на iсторичний досвiд. Це важливо, тому що суперечки про соцiалiзм не вгамувалися досi. Виросло нове поколiння, в якого iнша картина свiту, але чимало молодих людей знову читають Маркса та Ленiна. У росiйських мiстах створюють музеi Сталiна, ставлять йому пам’ятники.
«Червоноi» iмперii немае, а «червона» людина залишилася. Продовжуеться.
Мiй батько, вiн нещодавно помер, до кiнця вiрив у комунiзм. Зберiгав свiй партiйний квиток. Я нiколи не можу вимовити слово «совок», тодi менi довелося б так назвати свого батька, рiдних, знайомих людей, друзiв. Вони всi звiдти – iз соцiалiзму. Серед них багато iдеалiстiв, романтикiв. Сьогоднi iх звуть iнакше – романтики рабства, раби утопii. Гадаю, що всi вони могли би прожити iнше життя, але прожили радянське. Чому? Вiдповiдь на це запитання я довго шукала – об’iздила величезну краiну, яка донедавна звалася СРСР, записала тисячi плiвок. Це був соцiалiзм i було просто наше життя. По дрiбочцi, по крихтах я збирала iсторiю «домашнього», «внутрiшнього» соцiалiзму. Те, як вiн жив у людськiй душi. Мене приваблював оцей маленький простiр – людина… Одна людина. Насправдi там усе й вiдбуваеться.
Одразу пiсля вiйни Теодор Адорно був приголомшений: «Писати вiршi пiсля Освенцiма – це варварство». Мiй учитель Алесь Адамович, чие iм’я я хочу назвати сьогоднi iз вдячнiстю, також вважав, що писати прозу про жахи XX сторiччя – це блюзнiрство. Тут не можна вигадувати. Правду потрiбно давати, як вона е. Необхiдна «надлiтература». Говорити повинен свiдок. Можна згадати й Нiцше з його словами, що жоден митець не витримае реальностi. Не пiднiме ii.
Завжди мене мучило, що правда не вмiщаеться в одному серцi, в одному розумi. Що вона якась розпорошена, ii багато, вона рiзна й розсiяна у свiтi. У Достоевського е думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж воно встигло зафiксувати в лiтературi. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттiв, думок, слiв. Збираю життя свого часу. Мене цiкавить iсторiя душi. Побут душi. Те, що велика iсторiя зазвичай оминае, до чого вона ставиться iз зарозумiлiстю. Займаюся пропущеною iсторiею. Не раз я чула й нинi чую, що це – не лiтература, це – документ. А що таке лiтература сьогоднi? Хто вiдповiсть на це запитання? Ми живемо швидше, нiж ранiше. Змiст рве форму. Ламае ii й змiнюе. Усе виходить зi своiх берегiв: i музика, й живопис, й у документi слово вириваеться за межi документа. Немае кордонiв мiж фактом i вигадкою, одне перетiкае в iнше. Навiть свiдок не е об’ективним. Розповiдаючи, людина творить, вона бореться iз часом, як скульптор iз мармуром. Вона – актор i творець.
Мене цiкавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання ii збiльшують. Вона сама в моiх книжках розповiдае свою маленьку iсторiю, а разом зi своею iсторiею – й велику. Що трапилося й вiдбуваеться з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боiмося, доки не в станi впоратися зi своiм минулим. У Достоевського в «Бiсах» Шатов каже Ставрогiну перед початком розмови: «Ми, двое iстот, зiйшлися в безмежжi… Востанне у свiтi. Облиште ваш тон i вiзьмiть людський! Хоча б колись заговорiть людським голосом».
Приблизно так починаються в мене розмови з моiми героями. Звiсно, людина говорить зi свого часу, вона не може говорити з нiзвiдки! Але пробитися до людськоi душi важко, вона засмiчена забобонами сторiччя, його пристрастями й облудами. Телевiзором i газетами.
Менi хотiлося б узяти кiлька сторiнок зi своiх щоденникiв, щоби показати, як рухався час… Як помирала iдея… Як я йшла по ii слiду…
1980–1985 роки
Пишу книгу про вiйну… Чому про вiйну? Тому що ми люди вiйни – ми або воювали, або готувалися до вiйни. Якщо придивитися, то ми всi думаемо по-военному. Удома, на вулицi. Тому в нас так дешево коштуе людське життя. Усе, як на вiйнi.
Починала iз сумнiвiв. Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо?
В однiй iз журналiстських поiздок зустрiлася з жiнкою, вона була на вiйнi санiнструктором. Розповiла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помiтив рух i почав обстрiл. Конi, люди йшли пiд кригу. Вiдбувалося все вночi, й вона, як iй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зiрвало, – розповiдала. – А на березi виявилося, що притягла величезну поранену бiлугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звiрi, птахи, риби – за що?» В iншiй поiздцi почула розповiдь санiнструктора кавалерiйського ескадрону, як пiд час бою вона притягла у вирву пораненого нiмця, але те, що вiн нiмець, побачила вже у вирвi, нога в нього перебита, вiн стiкае кров’ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорi своi хлопцi гинуть! Але вона перев’язуе цього нiмця й повзе далi. Притягуе росiйського солдата, вiн непритомний, а коли приходить до тями, хоче вбити нiмця, а той, коли приходить до тями, хапае автомат i хоче вбити росiянина. «То одному по пицi врiжу, то другому.
Ноги в нас, – згадувала, – всi в кровi. Кров перемiшалася».
Це була вiйна, якоi я не знала. Жiноча вiйна. Не про героiв. Не про те, як однi люди героiчно вбивали iнших людей. Запам’яталися жiночi бiдкання: «Ідеш пiсля боя по полю. А вони лежать… Усi молодi, такi вродливi. Лежать i в небо дивляться. І тих, i тих шкода». Оце «i тих, i тих» пiдказало менi, про що буде моя книжка. Про те, що вiйна – це вбивство. Таким це залишилося в жiночiй пам’ятi. Щойно людина усмiхалася, курила – й уже ii немае. Найчастiше жiнки говорять про зникнення, про те, наскiльки швидко на вiйнi все перетворюеться на нiщо. І людина, i людський час. Авжеж, вони самi просилися на фронт у 17–18 рокiв, але вбивати не прагнули. А померти були готовi. Померти за Батькiвщину. З iсторii слiв не викинеш – за Сталiна теж.
Книжку два роки не друкували, ii не друкували до перебудови. До Горбачова. «Пiсля Вашоi книжки нiхто не пiде воювати, – повчав мене цензор. – Ваша вiйна – страшна. Чому у Вас немае героiв?» Героiв я не шукала. Я писала iсторiю через розповiдь нiким не помiченого ii свiдка й учасника. Його нiхто нiколи не розпитував. Що думають люди, просто люди, про великi iдеi – ми не знаемо. Одразу пiсля вiйни людина б розповiла про одну вiйну, через десятки рокiв – про iншу. Звiсно, в неi щось там змiнюеться, тому що вона вкладае у спогади все свое життя. Усю себе. Те, як вона жила цi роки, що читала, бачила, кого зустрiла. У що вiрить. Зрештою, чи щаслива вона, чи не щаслива. Документи – живi iстоти, вони змiнюються разом iз нами…
Проте я абсолютно впевнена, що таких дiвчат, як военнi дiвчата 1941-го року, вже нiколи не буде. Це був найвищий час «червоноi» iдеi, навiть вищий, нiж революцiя i Ленiн. Їхня Перемога досi затуляе собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дiвчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталiна, про те, як пiсля вiйни ешелони з переможцями йшли у Сибiр, iз тими, хто був смiливiшим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вiльними ми були лише пiд час вiйни. На передовiй». Наш головний капiтал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це едине, що ми постiйно добуваемо. Увесь час шукаю вiдповiдi: чому нашi страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремнi? Мав рацiю Чаадаев: Росiя – краiна без пам’ятi, простiр тотальноi амнезii, непахана свiдомiсть для критики та рефлексii.
Великi книжки валяються пiд ногами…
1989 рiк
Я – в Кабулi. Я не хотiла знову писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Із газети «Правда»: «Ми допомагаемо братському афганському народовi будувати соцiалiзм». Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни.
Мене вчора не взяли в бiй: «Залишайтеся в готелi, дiвчино. Вiдповiдай потiм за вас». Я сиджу в готелi й думаю: е щось неетичне в розглядуваннi чужоi мужностi та ризику. Другий тиждень я вже тут i не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – породження чоловiчоi природи, для мене незрозумiлоi. Але повсякденнiсть вiйни грандiозна. Я вiдкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, мiни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити iншу людину. Вiдвiчна суперечка мiж iстиною та красою. Менi показали нову iталiйську мiну, моя «жiноча» реакцiя:
«Гарна. Чому вона гарна?» По-вiйськовому менi точно пояснили, що, коли на цю мiну наiхати або наступити ось так… пiд таким кутом… вiд людини залишиться пiввiдра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозумiле. Вiйна, мовляв… Нiхто не божеволiе вiд цих картин, що ось лежить на землi людина, вбита не стихiею, не фатальною долею, а iншою людиною.
Бачила завантаження «чорного тюльпана» (лiтак, який вiдвозить додому цинковi труни iз загиблими). Мертвих часто одягають у стару вiйськову форму ще сорокових рокiв, iз галiфе, часом i цiеi форми бракуе. Солдати перемовлялися мiж собою: «У холодильник привезли нових убитих. Нiби несвiжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома менi не повiрять. У наших газетах пишуть про алеi дружби, якi саджають радянськi солдати.
Розмовляю iз хлопцями, багато хто приiхав добровiльно. Просилися сюди. Помiтила, що бiльшiсть – iз родин iнтелiгенцii: вчителiв, лiкарiв, бiблiотекарiв, одне слово – книжкових людей. Щиро мрiяли допомогти афганському народовi будувати соцiалiзм. Зараз смiються iз себе. Показали менi мiсце в аеропорту, де лежали сотнi цинкових трун, таемниче блищали на сонцi. Офiцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут i моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своiх слiв: «Ви цього не записуйте».
Уночi менi снилися вбитi, в усiх були здивованi обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?
Разом iз медсестрами iздила у шпиталь для мирних афганцiв, ми возили дiтям подарунки. Дитячi iграшки, цукерки, печиво. Менi дiсталося штук п’ять м’яких ведмедикiв. Приiхали до шпиталю – довгий барак, iз бiлизни в усiх самi ковдри. До мене пiдiйшла молода афганка з дитиною на руках, хотiла щось сказати, за десять рокiв тут усi навчилися трохи говорити по-росiйськи, я дала дитинi iграшку, вона взяла ii зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка вiдкинула ковдрочку з маленького тiльця – хлопчик був без обох рук. «Це твоi росiяни бомбили». Хтось пiдтримав мене, я падала…
Я бачила, як наш «Град» перетворюе кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарi, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селi пiд Мiнськом вносили в дiм цинкову труну, i як голосила мати. Це не людський крик був i не звiриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарi…
Зiзнаюся, я не одразу стала вiльною. Я була щирою зi своiми героями, i вони довiряли менi. У кожного з нас був свiй шлях до свободи. До Афганiстану я вiрила в соцiалiзм iз людським обличчям. Звiдти я повернулася вiльною вiд усiх iлюзiй. «Пробач менi, тату, – сказала я пiд час зустрiчi, – ти виховав мене з вiрою в комунiстичнi iдеали, але досить один раз побачити, як нещодавнi радянськi школярi, яких ви з мамою навчаете (моi батьки були сiльськими вчителями), на чужiй землi вбивають незнайомих iм людей, щоб усi твоi слова перетворилися на порох. Ми – вбивцi, тату, розумiеш!?» Батько заплакав.
Із Афганiстану поверталося чимало вiльних людей. Проте я маю й iнший приклад. Там, в Афганiстанi, хлопець менi кричав: «Що ти, жiнка, можеш зрозумiти про вiйну? Хiба люди так помирають на вiйнi, як у книгах i кiно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Вiн ще метрiв десять бiг i ловив своi мiзки…» А через сiм рокiв цей самий хлопець – нинi вдатний бiзнесмен, полюбляе розповiдати про Афган. Зателефонував менi: «Навiщо твоi книжки? Вони занадто страшнi». Це вже була iнша людина, не та, яку я зустрiла серед смертi i яка не хотiла помирати у двадцять рокiв…
Я запитувала себе, яку книжку про вiйну я хотiла би написати. Хотiла би написати про людину, яка не стрiляе, не може вистрiлити в iншу людину, якiй сама думка про вiйну завдае страждання. Де вона? Я ii не зустрiла.
1990–1997 роки
Росiйська лiтература цiкава тим, що лише вона може розповiсти про унiкальний досвiд, через який пройшла колись величезна краiна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагiчне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нинi в рiзних краiнах, але скрiзь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.
Довго не хотiла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким iнструментом i з якого боку пiдступитися? Ім’я моеi маленькоi, загубленоi в Європi краiни, про яку свiт ранiше майже нiчого не чув, зазвучало всiма мовами, а ми, бiлоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невiдомого. Стало зрозумiло: крiм комунiстичних, нацiональних i нових релiгiйних викликiв, попереду на нас чекають жорстокiшi й тотальнiшi, але до часу ще закритi вiд очей. Щось там уже пiсля Чорнобиля привiдкрилося…
Другие книги автора:
Популярные книги
