Двороге ковадло

Двороге ковадло
Сергiй Мисько

Невизнаний генiй зневiрився опiсля невдалих спроб використання свого винаходу – камери квантового вiдлуння для подорожей в iншi вимiри. Але випадкова зустрiч несподiвано й кардинально змiнюе життя героя, а експеримент завершуеться вдало. Може, загадкове знайомство невипадкове, а майбутне винаходу примарне?

Сергiй Мисько

Двороге ковадло

Роман

Роздiл 1. Дурощi

Все почалося зi звичайних дурощiв.

Вiднедавна, щоранку, о пiв на шосту, Валерiй Васильович Самодостатнiй виходив абсолютно голим на дах будинку за номером двадцять п’ять, що по вулицi Хрещатик, в якому й проживав, аби отримати заряд бадьоростi перед трудовим буднем.

Не став винятком i його черговий день народження. Свое тридцятилiття вiн зустрiв фiзичними вправами, ускладненими особливим видом дихальноi гiмнастики, на висотi, як вiн полюбляв жартувати: фантомного, п’ятнадцятого поверху. Дiйсно, такий моцiон, якого вiн дотримувався останнi пiвроку, додавав енергii та змiцнював дух для продуктивноi життедiяльностi.

Попри небезпеку, звiдси вiдкривалися мальовничi краевиди. Пряма лiнiя вулицi Богдана Хмельницького щоранку нiби вказувала Самодостатньому напрямок привального руху до своеi мети. Там, у вранiшньому туманi, мае бути, i е (вiн точно знае), поки що невiдома, навiть йому самому формула змiсту нового життя. Вiн був переконаний на всi сто вiдсоткiв. Особливо опiсля виконання комплексу вправ.

Свого часу, зведенню п’ятнадцятого поверху, завадили комунiкацii метрополiтену. Вентиляцiйна шахта виходила на поверхню якраз на мiсцi зведення споруди. Тому архiтекторам довелося вносити вiдповiднi корективи до плану будiвництва аби зберегти ефективнiсть вентиляцiйноi шахти. Якраз на висотi п’ятнадцятого доцiльнiсть комунiкацii зникала, тому згаданий поверх було лишень означено баштою з пiком.

* * *

Зазвичай, пiд кiнець руханки, випроставши руки назустрiч сонцю, Самодостатнiй голосно, тричi, вигукував перше, що спадало на думку.

Цього понедiлкового ранку на своi уродини вiн не на жарт збадьорився. Тому з особливим натхненням загорланив свое прiзвище, немов це був перший крик, щойно Валерко з’явився на бiлий свiт. Так гучно, що навiть сам ледь не оглух.

– Самодостатнiй! Самодостатнiй! Самодостатнiй!

Зазвичай його вух торкалося вже знайоме вiдлуння. Сьогоднi у вiдповiдь – анiчичирк. Справа в тому що пiдсиленню ефекту вiдлуння сприяла вентиляцiйна шахта. Але цього ранку проводилися ремонтнi роботи, про що свiдчило оголошення при входi. Тому очiкуваного результату не вiдбулося. Проте адепт специфiчного оздоровчого комплексу не звернув належноi уваги на попередження. Валерiй Васильович набрав повнi-повнiсiнькi легенi повiтря i вiдчайдушно повторив спробу.

– Самодостатнiй!!! Самодостатнiй!!! Самодостатнiй!!!

– Ій!!! Ой!!! Ай!!! Ей!!! Уй!!! – услiд за вигуками, довкола рознеслося досить дивне, неспецифiчне повторювання останнього складу його прiзвища. Зовсiм iнша iнтонацiя i дiапазон. Йому здалося, що йому вторить багатотисячний хор.

Ошелешив себе думкою: «Ого-го! Пролонгований ефект внутрiшнього вiдлуння. Квантове вiдлуння прямоi дii! Прямоi… В чистому виглядi. Якщо я не помиляюся… Щойно я розмножив свiй голос. І себе… Скорiше себе, а потiм вже все iнше. Я щойно волав багатотисячним хором собi подiбних. Моi копii… Всi одночасно… Але яким чином? Можливо я на деякий час став аж занадто енергоемним. І надлишок енергii спровокував супер можливостi?»

Вiн роззирнувся довкола аби впевнитися чи немае ще когось поряд. Нiкого. Пошепки промовив свое прiзвище.

– Самодостатнiй…

Звуки, ледь чутнi навiть йому самому, переросли у гучне, але вже зовсiм iнше перефразування.

– Юй!!! Їй!!! Єй!!!

Ця обставина досить суттево вплинула на Васильовича. Перебуваючи в станi легкоi контузii, вiн почав сприймати на слух аж занадто дивне вiдлуння свого голосу. Нiби це воно спровокувало парадоксальними вiбрацiями вiдкрити портал у iнший вимiр без попереднього пiдбору варiантiв ключiв…

Паралельно зi звуками останнiх складiв його прiзвища, Самодостатнiй почув дуже нiжнi й улесливi слова, народженi жiночим ротиком:

– Вiтаю1 Вiтаю з днем ангела. Уродини урочиста подiя. Стiй де стоiш, Самодостатнiй, нарештi ти до мене докричався. Милий мiй дурнику, дякую, що знову вдихнув мене у реальний свiт блаженства без вiчностi… Знаю, ти теж народився вранцi. Вiтаю тебе. До цих пiр я лишень мiф, плiд твоеi уяви, яскрава метафора… Чарiвна принцеса. Володарка усiх вiдлунь. Тепер можу не тiльки кокетувати з тобою на вушко, а й впливати на реальнiсть. Тобi вiд мене подаруночок. Вже скоро здiйсниться твоя мрiя! Вже скоро. Скоро…

Дiйсно, опiсля такого стрiмкого розвитку подiй, не кожен здатен тримати себе в руках. Навiть сповнений скепсисом сувороi столичноi реальностi Самодостатнiй, ще деякий час стояв на даху з розпростертими руками. Кiлька разiв поспiль вiн спробував повторити дiйство, але марно. На заклик у вiдповiдь – знову анiчичирк. Таемничi перемовини припинилися. Трохи оговтавшись, глибоко вдихнув i повiльно видихнув. Тiльки тепер Васильович повернувся в нормальний стан.

Вiн зовсiм не чув голосу вранiшнього мiста, що прокидалося i оживало, заповнюючи простiр голосом буденностi. Його ество заповнило дивне, неосяжне твориво чогось масштабного i поки що не досить зрозумiлого. Це були лишень обриси. Вiн чiтко усвiдомив нагальну потребу втiлити цю химерну структуру у практичнi форми. В головi вiдбувся незвичайний вибух. Валерiй Васильович вiдчув, як його мозок збираеться змiнити свiй попереднiй рецепт. Йде тотальна пiдготовка до виверження енергii бiльшоi половини нейронiв… Закипiла нова, могутня енергiя, яка вимагала випустити ii у реальний свiт фантастичним творивом. Свiдомiсть Самодостатнього вже продукувала формули i варiанти модернiзацii дивного винаходу.

Наразi, попри шквал думок, вiн тiльки й змiг, що прошепотiти безглуздий набiр слiв:

– Радше… Вочевидь… Ймовiрно. Але ж… Позаяк… Мiстика та й годi. Але чому: «Ой» i все iнше?

Величне свiтило вже визирало з-за обрiю, примусивши все iснуюче вiдкинути довжелезнi, химернi тiнi.

Наспiх поснiдавши, Валерiй Васильович в доброму гуморi, стрiмголов помчав на роботу. Вiднедавна вiн змiнив кар’ернi прiоритети. Замiсть науковоi працi, якою донинi наполегливо займався впродовж восьми рокiв, обрав iншу стезю. Вiн для загалу став засновником мережi аптек. Що звiсно приносило бiльш змiстовний прибуток, а нiж праця в царинi експериментальноi науки. До речi вiн не полишав надiю продовжити своi науковi дослiдження в царинi бiофiзики. Вiн кинув писати докторську дисертацiю. Причина банальна до абсурду. Як завше не вистачало фiнансовоi пiдтримки. А без вiдповiдноi бази подальший розвиток не мав логiчного завершення. Животiти i ходити з простягнутою рукою вiн не бажав. Мав на метi накопичити потрiбний ресурс та з новими силами взятися за дослiдження.

Роздiл 2. Казка

Валерко дуже пiзно вимовив свое перше слово. Не в свiй час. Часткова глухота i нiмота проявилася в повнiй мiрi, як наслiдок родовоi травми. Всi намагання його мами й тата зарадити проблемi результатiв не давали. Найкращi спецiалiсти в цiй галузi, видавали лишень невтiшнi прогнози. Хоча й пропонували варiанти адаптацii малого у соцiумi з цими вадами. Батьки вiрили в зцiлення i сподiватися, докладаючи зусиль.

Звичайно, що серед рiдних людей вiн почувався впевненiше. А в тiм, для повноцiнного процесу адаптацii Валерику перiодично довелося вiдвiдувати спецiальнi заклади для виховання дiтей з подiбними вадами.

Всi навколишнi гамми кольорiв i нiмих звукiв мали для малого особливе наповнення. Кожен звук вiн намагався вiдчувати всiм тiлом. Приглушене вiдлуння зовнiшньоi реальностi насиченоi мелодiею змiн не давало повноту вiдчуттiв всiх барв життя. Попри це хлопчик зростав гарним i веселим.

Згiдно методичних рекомендацiй Валерко мав вiзуалiзувати несказанi слова за допомогою мистецтва. Малий тепер озброiвся олiвцями i чистими аркушами паперу. На яких вiн i зображав своi емоцii та думки. Опiсля завершення творчих експериментiв, хлопчик з маминою допомогою намагався переповiдати сюжети малюнкiв. Спочатку це були емоцiйнi жести i поодинокi звуки… З часом йому вдавалося промовляти деякi слова. Це були малозрозумiлi буквосполучення. Неймовiрно, але цей метод, день за днем приносив бажанi результати. Вiдновлювався навiть слух. Неймовiрнi барви емоцiй наповнювали хлопчика. Згодом Валерко вже мiг чiтко повторювати почутi звуки.

А одного лiтнього вечора сталося справжне диво. Мама почула перше слово iз вуст сина, опiсля прочитання iхньоi казки про чарiвну принцесу Вiру зi справжнiсiнькоi, нещодавно надрукованоi дитячим видавництвом книги.

Вони вдвох складали цю казку. Малий малював, а мама перекладала малюнки на слова. Казка про принцесу. Гарну й веселу дiвчинку Вiру i вiдважного хлопчика воiна Валерка.

Звiсно, Валерко зображав героiв в мiру своiх можливостей. Але малюнки були щирими i справжнiми. Вiн хоробрий воiн з мечем i в блискучих обладунках. Вiдчайдушно воюе з жахливим чудовиськом, яке викрало чарiвну принцесу Вiру, яка вмiла за допомогою вiдлуння перетворювати поганi слова на хорошi. Таким чином вона вчила злих людей бути добрими. Ще б трiшки i в королiвствi найближчим часом зовсiм б не залишилося нечемних громадян. Але зле чудовисько стало на завадi. Викрало принцесу i спричинило серед народу лихослiвнi сварки. Вiдтодi королiвство потерпало вiд зла. Довгою та запеклою була боротьба Валерка з чудовиськом. Але героiчний переможець нарештi звiльнив принцесу Вiру. Взявшись за руки, щасливi й радiснi, вони повернулися додому. Незадовго у королiвствi запанували мир та злагода. Тепер всi громадяни при нагодi з гордiстю повторюють ii iм’я: Вiра!

Валерко з цiею казкою брав участь у дитячому лiтературному конкурсi, органiзованому одним з телеканалiв. Журi вiдiбрало його твiр для друку у збiрцi. Згодом i Валерик мав свiй авторський екземпляр.

Всi попереднi казки не мали такого впливу на малого. А оця, остання, написана удвох з матусею справила неймовiрний ефект! Вiн пiдвiвся з лiжка, випростав руки i кiлька разiв повторив за мамою:

– Вi-ра… Вiра. Вiра! Вiра!!!!

Свое перше слово вiн промовив у вiцi шести рокiв. Опiсля кiлькахвилинноi паузи вiн почав слово в слово переповiдати казку про чарiвну Вiру. Вiд дуже сильних емоцiй у мами на деякий час вiдiбрало мову, немов вона передала свiй дар говорити сину… Вона сидiла на краечку лiжка, стискаючи рятiвну книгу. По щокам котилися сльози i капали на картинку де ii син тримае за руку чарiвну принцесу Вiру. Вiд цих слiз зображення ставало чiткiшим. Вона нiби оживала. Здавалося ще трiшки i казкова героi почнуть посмiхатися i вiтати читачiв.

Розповiвши казку до кiнця Валерко знову лiг у лiжечко i заснув. На ранок його рiднi почули радiсне вiтання свого синочка:

– Мамо, Татку. Доброго ранку.

Вiдтодi вiн вiльно говорив, нiби робив це завжди, як i всi звичайнi дiти його вiку.

* * *

Вiн перечитав багацько книжок: казки, фантастика, стародавнi мiфи. Деякi з них по кiлька разiв поспiль. Малий Валерко прагнув сам бути фантастичним героем, подорожувати придуманими свiтами i завоювати серце чарiвноi красунi Вiри зi своеi казки, в яку вiн був до нестями закоханий. Наiвнi мрii дитинства.

Йшов час… Вiн дорослiшав i поволi втрачав надiю на здiйснення своiх дитячих мрiй. Звичайне життя з його правдами та кривдами примушувало до iнших прагнень. Дивовижнi враження дитинства поступово нiвелювалися реалiями буття, якi й взяли верх. Малий фантазер перетворився на дорослого скептика. Вiн вступив до унiверситету на фiзико-математичний факультет тiльки заради того аби знайти науковий пiдхiд до казкових дивосвiтiв.

Вiн вiрив, що рано чи пiзно зробить перший свiдомий крок у довгождану невiдомiсть. Бо в цьому не досить досконалому свiтi неможливо знайти справжне щастя i втiху вiд самого процесу життя в якому постiйно треба щось доводити самому собi та iншим до знемоги душi й тiла.

Так тривало до цього дивного вранiшнього вiдлуння яке прозвучало у день його народження. З того часу життя Самодостатнього зазнало кардинальних змiн. У своi тридцять вiн нарештi отримав достойний подарунок долi…

Роздiл 3. Дуля

Опiсля випадковоi зустрiчi на даху будинку, Валерiй Васильович Самодостатнiй кардинально змiнив ставлення до життя. Здавалося б з якого дива такi змiни. Але на те була вагома причина. Всi оцi вправи i дихальна гiмнастика були лишень спробам подолати зневiру в себе. Надати шанс своему «Его», травмованому через невдачi в наукових експериментах, вiдновити втрачений паритет. Вiдкрити новi горизонти i намагатися не зазирати до майбутнього крадучись манiвцями. Тобто, смiливо крокуючи, обирати свiй единий, торований здобутками шлях. Вiн став рiшучiшим. Навiть сам iнодi дивувався суттевим змiнам. Це вже не був простодушний Валерко, заслiплений мрiями дитинства. Справжнiй чоловiк!

Як наслiдок, поява досi неприйнятних ритуалiв, як то тицяти дулi замiсть привiтання. Здавалося б якесь безглуздя. Декларувати серйознi намiри, якi проявляються тицянням дуль. Але в цих жестах був прихований вербальний смисл. Накшталт6 пропоную вам свою кандидатуру на замiщення вакансii вашого найкращого друга, чоловiка, коханця, брата i так далi. Принаймi так розумiв сам Валерiй Васильович цей сакральний ритуал. А пояснювати на загал змiст своiх нових методiв у спiлкуваннi вiн не бажав… Отакий прояв егоiзму. Хоча ця невинна витiвка змушувала опонентiв не тiльки посмiхнутися у вiдповiдь… Деякi, особливо вразливi особистостi з кола спiлкування недооцiненого генiя, навiть мали сумнiви на привiд його психiчного здоров’я. Можливо й не марно… Бо таке не приходить нiзвiдки i не й де, не залишивши кардинальних змiн.

Тепер вiн ошелешував колег i навiть незнайомих несподiваним жестом. Замiсть подати руку чи сказати доброго ранку: тицяв дулю. Це викликало неоднозначну реакцiю в удостоених такого привiтання осiб.

Деякi реагували вiдразу, тицяючи у вiдповiдь свою дулю. Таким чином вiдбувався миттевий обмiн люб’язнiстю. Траплялося, що люди були настiлки ошелешенi, що деякий час знаходилися у станi невимовного протесту. Спантеличенi й ображенi, вони не могли пояснити такий перебiг подiй. Бо ж лишень вчора цей молодий вчений ввiчливо вiтався i вiдповiдав на вiтання бiльш стриманим: навзаем. Але така разюча змiна дiйсно давалася в знаки.

Загалом змiна поведiнки Самодостатнього викликана обурення i негативнi емоцii. Деякi були удостоенi честi прослухати пояснення до такого рiзновиду антисоцiальноi поведiнки.

Валерiй Васильович подавав концентровану iнформацiю. Про буцiмто нагальну проблему, що докорiнно змiнила його життя.

Того знаменного ранку Валерiй Васильович зайшов до свого кабiнету, надмiру сповнений натхнення. Але стався парадокс. Замiсть розпочати записувати своi мiркування на привiд нового приладу, взявся малювати… Вiн згадав своi першi малюнки. В залежностi вiд настрою теми малюнкiв кардинально вiдрiзнялися. Інодi це були навiть дулi. Дулi зазвичай означали вiдповiдну реакцiю на незадоволення чи образу.