Наука про землю

Наука про землю
Емма Андiевська

«Наука про землю» Емми Андiевськоi – поетична збiрка, у якiй натурфiлософськi роздуми поеднуються з герметичною формою вiршiв***. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

EMMA АНДІЄВСЬКА

НАУКА ПРО ЗЕМЛЮ

* * *

Листку – ложечкою, дорозi – лопатою.
Низом – суга, горою – моровиця.
Везуть пiсню в черевi коня,
І крiзь рожеву золу
Проростае зерно гiрчицi.

* * *

«Сини лiтатимуть», – погодились онуки,
Вiдтявши дiдам волосся.
Вирiс хмiль, виросла лобода,
Лiтае над свiтом серп, гукаючи:
«Хто наступний»?

* * *

Сiм схiдцiв i двi повивальницi.
Зруб на зрубi, а в грудях кораблик
Із квiткою, замiсть вiтрила.
Вiдкривають нiч для кволих i безногих,
Вiдкривають день: плаче гуска
Сльозами, довшими вiд конопель.

* * *

Сусiде в повiтрi, обiзвися.
Вимов пелюстку, довшу вiд водограю
Усi верхи, учi чвалом —
І тiльки свiчка
Сповiщае про першу заповiдь тьми.

* * *

Око на курячих нiжках, в руцi корiння,
Свiтять ведмедям i курчатам на роздорiжжi.
Спалахне жовтим – бульбашкою зiдхне трясовина.
Спалахне фiалковим – хрящик грози
Служить безхребетним за язичок.

* * *

У листок загортають дверi,
Що лiтали по хатi.
Вводять коня з яблуком на стегнi.
Довго п'ють iз полив'яного кухля
І крiзь стелю вiдходять на вiдпочинок.

* * *

Цар царiв стеблини i повiву —
Синiй плащ, заволожений пурпуром —
Везуть посланцi слов в брокатних сувоях,
Хрестяться й спльовують через лiве плече
Де табуни лошакiв
Вiщують кiнець ночi.

* * *

Добрий вечiр, самотносте!
Ось кухоль, ось кiнь мiй, ось мое серце.
Путь моя фiялкова,
Помисли, мiсяцем сточенi.
Не кажи: десь за горами.
Кажи: тут, сьогоднi, опiвночi.
Сьогоднi. Зараз. Нiколи.

* * *

Камiнь? – Важче вiд каменя.
Кров? – Болючiше всiх ран на свiтi.
Вихор? – Попелiе душа, прiрвою зяе розум.
Нiколи. Нiде. Нiколи.

* * *

Рiдний iз найрiднiших,
Ім’ям помаранчовий i перетинчастий,
З душею, завиненою в каченя.
Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.
Кажуть: «Випадковiсть», думаючи про воскресiння.
А ти все ще в пелюстцi.

* * *

Мачинами обвiшали свiт,
Засвiтили кадильницi для перепiлок.
Ховрахам дали зеленоногого поводиря.
Крiзь болота й урвища
Понесла трава скриньку
З власною тiнню.
Видзвонюе глина: «Не вiр мiсяцю,
Вiн i в помислах
Насаджуе стокротки»

* * *

Привид ходить iз зiркою в руцi, —
Лiхтарi розiбрали ще в минулому столiттi. —
Ворушить квочку iз сонними курчатами,
Та всi Гамлети втупились у скриньку телебачення.

* * *

Бiлять зiр, будiвлi, повiтря.
Вiкна, що продукують
Хмарини й жiнок
З гусячими стегнами.
Сусiдка на бальконi тримае конячу голову
Замiсть килима