Войти
Текст
отзывы: 0 | рейтинг: 0
«Глорiя Cкотт»
Артур Конан Дойл
Істини
Оповiдання «Глорiя Скотт» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930) було вперше опублiковано у 1894 роцi. У ньому описуеться перша справа генiального сищика Шерлока Голмса, яка стала вiдправною точкою в кар’ерi великого детектива.
…Однокурсника Голмса Вiктора Тревора спiткала бiда – його батька дiймав чоловiк на iм’я Гадсон, аж поки той не кiнчив життя самогубством. Що ж пов’язувало багату людину i колишнього жалюгiдного матроса?
До видання увiйшли також оповiдання «Пригода з бериловою дiадемою», «Пригода з блакитним карбункулом», «Пригода у Вiстерiя-Лодж» та «Справа про iдентифiкацiю».
Артур Конан Дойл
Глорiя Cкотт
Берилова дiадема
– Погляньте-но, Голмсе, – звернув я увагу. – Якийсь шаленець бiжить. Не розумiю, як родичi вiдпускають таких без нагляду.
Я стояв бiля арки вiкна нашоi кiмнати й визирав униз, на Бейкер-стрит.
Голмс ледаче пiдвiвся з крiсла, став поруч за моею спиною i, засунувши руки до кишень халату, зиркнув у вiкно.
Був свiтлий лютневий ранок. Снiг, що випав учора, лежав щiльним шаром, виблискуючи в променях зимового сонця. Посеред вулицi вiн перетворився в буру брудну масу, але на узбiччях залишався бiлим, наче щойно випав. Хоча тротуари вже почистили, було все ж дуже слизько, а пiшоходiв на вулицi – менше, нiж зазвичай. На вулицi вiд станцii метро до нашого будинку була лише одна людина. Ексцентрична поведiнка незнайомця й привернула мою увагу.
Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, високий, поважний, iз широким енергiйним обличчям та солiдною поставою. Одягнений був небiдно, але не виклично: блискучий цилiндр, темне пальто з дорогоi матерii, добре зшитi свiтло-сiрi штани та брунатнi гетри. Однак уся його поведiнка зовсiм не вiдповiдала зовнiшностi й одягу. Вiн бiг, раз у раз пiдстрибуючи, як людина, котра не звикла до фiзичних вправ, розмахував руками, вертiв головою, обличчя його спотворювали гримаси.
– Що з ним? – дивувався я. – Вiн, здаеться, шукае якийсь будинок.
– Гадаю, що вiн поспiшае сюди, – потер руки Голмс.
– Сюди?
– Атож. Вочевидь, йому треба порадитися зi мною. Усi ознаки вказують на це. Ну, мав я рацiю, чи нi?
У цю мить незнайомець, важко хекаючи, кинувся до наших дверей i взявся судомно смикати за шворку дзвiночка, сповнюючи дзеленчанням увесь будинок.
Через хвилину вiн забiг до кiмнати, ледь переводячи подих i гаряче жестикулюючи. У його очах закарбувалися такi горе та вiдчай, що нашi посмiшки згасли й кепкування поступилося мiсцем глибокому спiвчуттю та жалю. Спочатку вiн не мiг вимовити й слова, лише хитався, хапав себе за голову, як людина, доведена до межi божевiлля. Раптом вiн кинувся до стiни й ударився об неi головою. Ми ж ухопили нашого вiдвiдувача та вiдтягли його на середину кiмнати. Голмс посадив нещасного в крiсло, сам сiв навпроти i, поплескавши його по руцi, заговорив так м’яко та заспокiйливо, як не вмiв нiхто, окрiм нього.
– Ви прийшли до мене, щоб розповiсти, що з вами сталося? – сказав вiн. – Ви втомилися вiд швидкоi ходи. Спокiйно, отямтеся, i я з радiстю вислухаю, що ви маете сказати.
Гостевi знадобилася хвилина або й бiльше, щоб вiдсапатися та здолати хвилювання. Нарештi вiн витер хустинкою чоло, рiшуче стиснув губи й обернувся до нас.
– Ви, звiсно, вважаете мене божевiльним? – спитав вiн.
– Нi, але я бачу, що з вами сталося лихо, – заперечив Голмс.
– Ще б пак, Бог свiдок! Бiда настiльки несподiвана та страшна, що збожеволiти можна. Я витримав би безчестя, хоча на моiй совiстi й немае жодноi плямочки. Приватне нещастя трапляеться з кожним. Але водночас i те, й iнше, та ще в такiй жахливiй формi! Крiм цього, справа стосуеться не лише мене. Якщо не вдасться негайно знайти вихiд iз мого скрутного становища, може постраждати одна з найшляхетнiших персон нашоi краiни.
– Заспокойтеся, сер, благаю, – попросив Голмс. – Розкажiть, хто ви й що з вами сталося.
– Мое iм’я, можливо, ви знаете, – промовив гiсть. – Я Александр Голдер iз банкiрського дому «Голдер i Стiвенсон» на Трiднiдл-стрит.
І справдi, ми чули це iм’я. Воно належало старшому компаньйону другоi за значенням банкiрськоi фiрми в Лондонi. Що ж привело в такий жалюгiдний стан одного з найвизначнiших громадян столицi? Ми з нетерпiнням чекали вiдповiдi на це запитання. Величезним зусиллям волi Голдер опанував себе й узявся до розповiдi.
– Розумiю, що не можна гаяти нi хвилини. Як тiльки полiцiйний iнспектор порекомендував менi звернутися до вас, я негайно ж помчав сюди. Я дiстався до Бейкер-стрит пiдземкою й усю дорогу вiд станцii бiг: по такому снiгу кеби пересуваються надто повiльно. Я загалом мало рухаюся й тому так захекався. Але зараз менi вже краще, i я спробую викласти всi факти якомога коротше та яснiше. Ви, певна рiч, знаете, що в банкiвськiй справi дуже багато залежить вiд умiння вдало вкладати кошти й водночас розширювати клiентуру. Один iз найвигiднiших способiв iнвестування коштiв – видача позичок пiд солiдне забезпечення. За останнi роки ми багато чого досягнули в цiй сферi. Позичали великi суми грошей вiдомим родинам пiд забезпечення картинами, сiмейними бiблiотеками, сервiзами. Вчора вранцi я сидiв у своему банкiвському кабiнетi, i хтось iз клеркiв принiс менi вiзитiвку. Я сiпнувся, прочитавши iм’я, бо це був нiхто iнший, як… Утiм, мабуть, навiть вам я не наважуся його назвати. Це iм’я знае весь свiт, iм’я однiеi з найбiльш високопоставлених i вельможних осiб Англii. Я був приголомшений наданоi менi честю, i коли вiдвiдувач увiйшов, хотiв було висловити своi почуття високому гостю. Але той зупинив мене: либонь, хотiв якомога швидше залагодити неприемну для нього справу.
«Мiстере Голдер, я чув, що ви надаете позики».
«Авжеж. Фiрма дае позики пiд надiйнi гарантii», – вiдповiдав я.
«Менi вкрай потрiбнi п’ятдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв, i негайно, – заявив вiн. – Звiсно, таку невелику суму я мiг би позичити й у своiх друзiв, але вiддаю перевагу офiцiйним каналам. І змушений особисто займатися цим. Ви, звiсно, розумiете, що людинi мого рiвня незручно залучати до цiеi справи стороннiх».
«Дозвольте дiзнатися, на який термiн вам потрiбнi грошi?» – поцiкавився я.
«Наступного понедiлка менi повернуть борг, i я погашу вашу позику зi сплатою будь-якого вiдсотка. Але менi вкрай важливо отримати грошi мерщiй».
«Я був би щасливий негайно видати вам грошi зi своiх особистих коштiв, але це достатньо велика сума, тому доведеться зробити це вiд iменi фiрми. Зi справедливостi щодо мого компаньйона я мушу вжити заходи дiловоi безпеки».
«Інакше й бути не може, – погодився гiсть i взяв до рук квадратний футляр iз чорного сап’яну, який перед тим поклав на стiл бiля себе. – Ви, звiсно, чули про знамениту берилову дiадему?»
«Звичайно. Це – нацiональне надбання».
«Саме так».
Вiн розкрив футляр: на м’якому рожевому оксамитi лежав неймовiрний витвiр ювелiрного мистецтва.
«У дiадемi тридцять дев’ять великих берилiв, – повiдомив вiн. – Цiннiсть золотоi оправи не пiддаеться обчисленню. Мiнiмальна ii вартiсть удвiчi вища за потрiбну менi суму. Я готовий залишити дiадему у вас».
Я взяв до рук футляр iз коштовною дiадемою та, трохи вагаючись, звiв погляд на свого знаменитого вiдвiдувача.
«Ви сумнiваетеся в цiнностi дiадеми?» – всмiхнувся вiн.
«О, що ви, я не певен лише…»
«…чи зручно менi залишити цю дiадему вам? Можете не турбуватися. Менi це й на думку б не спало, якби я не був абсолютно переконаний, що за чотири днi отримаю дiадему назад. Проста формальнiсть! Ну, а саме забезпечення вважаете адекватним?»
«Цiлком».
«Ви, певна рiч, розумiете, мiстере Голдер, що мiй вчинок – свiдчення глибокоi довiри, яку я маю до вас. Ця довiра базуеться на тому, що саме менi про вас вiдомо. Розраховую на вашу скромнiсть, на те, що ви утримаетеся вiд будь-яких коментарiв про дiадему. Прошу також берегти ii особливо ретельно, адже будь-яке пошкодження викличе скандал. Воно спричинить майже такi самi катастрофiчнi наслiдки, як i зникнення дiадеми. У свiтi бiльше немае таких берилiв, i, якщо загубиться хоч один, вiдшкодувати його буде нiчим. Але я довiряю вам i зi спокiйною душею залишаю дiадему у вас. Повернуся за нею особисто в понедiлок уранцi».
Збагнувши, що мiй клiент поспiшае, я без подальших розмов викликав касира та звелiв видати п’ятдесят банкнот по тисячi фунтiв стерлiнгiв.
Залишившись на самотi та роздивляючись коштовнiсть, що лежала на моему письмовому столi, я подумав про величезну вiдповiдальнiсть, яку взяв на себе. Якщо дiадема зникне, без сумнiву, вибухне неймовiрний скандал: адже вона – надбання нацii! Я навiть почав шкодувати, що вплутався в цю справу. Але зараз уже нiчого не можна було змiнити. Я замкнув дiадему в особистий сейф i повернувся до роботи.
Коли настав вечiр, я зважив, що було б необачно залишати таку коштовнiсть у банку. Хто не знае про випадки зламу сейфiв? А раптом зламають i мiй? В якому ж страшному становищi я б опинився, якби така бiда сталася! І я вирiшив тримати дiадему при собi. Потiм викликав кеб i поiхав додому в Стритем iз футляром у кишенi. Я не мiг почуватися спокiйно, поки не пiднявся до себе нагору й не замкнув дiадему в секретерi, у кiмнатi, сумiжнiй iз моеi спальнею.
А тепер кiлька слiв про людей, котрi мешкають у моiй оселi. Хочу, щоб ви, мiстере Голмс, повнiстю ознайомилися зi станом справ. Мiй конюх i хлопчик-слуга ночують у себе вдома, тому про них можна й не згадувати. У мене е три покоiвки, котрi працюють уже багато рокiв, i iхня кришталева чеснiсть не викликае жодного сумнiву. Четверта, камеристка Люсi Парр, живе у нас лише кiлька мiсяцiв. Вона прийшла з бездоганною рекомендацiею й сумлiнно виконуе своi обов’язки. Люсi – дуже гарненька, мае багато шанувальникiв, котрi тиняються бiля будинку. Це едине, що менi не подобаеться. Втiм, я вважаю ii цiлком порядною дiвчиною, як не поглянь.
Ось i все, що стосуеться слуг. Моя власна сiм’я настiльки нечисленна, що менi не доведеться багато про неi розповiдати. Я вдiвець i маю единого сина Артура. На превеликий жаль, вiн не виправдав моi надii. Немае жодного сумнiву, що в цьому е моя вина. Кажуть, я його розбестив. Цiлком можливо. Коли померла дружина, я усвiдомив, що тепер син – моя едина сiм’я. Я не мiг йому вiдмовити нi в чому, навiть найменше його бажання вдовольняв. Можливо, для нас обох було б краще, якби я був iз ним хоч трiшки суворiшим. Але тодi я думав iнакше.
Природно, я мрiяв, що Артур колись успадкуе мою справу. Однак вiн не виявив жодноi схильностi до цього. Став невгамовним, норовливим, i, чесно кажучи, я не мiг довiрити йому великих грошей. Юнаком вiн вступив до аристократичного клубу, а пiзнiше, завдяки чарiвним манерам, став своiм у колi найбагатших марнотратникiв. Вiн пристрастився до великоi гри в карти, програвав грошi на перегонах i тому все частiше й частiше звертався до мене з проханням дати йому грошей – за рахунок майбутнiх кишенькових витрат. Грошi потрiбнi були для того, щоб повернути картярськi борги. Правда, Артур не раз намагався позбутися цiеi компанii, але щоразу вплив його приятеля сера Джорджа Бернвелла повертав його на колишню стежку.
Власне кажучи, мене не дуже дивуе, що сер Бернвелл мав такий вплив на мого сина. Артур часто запрошував його до нас, i маю сказати, що навiть я не мiг опиратися чарiвностi сера Джорджа. Вiн старший за Артура, свiтський лев до самих кiсток, цiкавий спiврозмовник, скрiзь побував i все бачив, до того ж чоловiк iз напрочуд привабливою зовнiшнiстю. Але все ж, думаючи про нього спокiйно, позбувшись впливу його особистого шарму та пригадуючи його цинiчнi фрази та погляди, я усвiдомлював, що серу Джорджу довiряти не можна.
Так думав не лише я, Мерi також подiляла цю думку, а вона мае витончену жiночу iнтуiцiю. Тепер залишаеться розповiсти лише про Мерi, мою небогу. Коли рокiв п’ять тому помер мiй брат, а вона залишилася сама в усьому свiтi, я взяв дiвчину до себе. З того часу вона для мене – немов рiдна донька. Мерi – сонячний промiнчик у моiй оселi – така лагiдна, чутлива, мила, якою тiльки й може бути жiнка, i до того ж чудова господиня. Мерi – моя права рука, не можу собi навiть уявити, що робив би без неi. І лише в одному вона виступила всупереч моiй волi. Мiй син Артур кохае ii i двiчi просив ii руки, але вона вiдмовляла йому щоразу. Я глибоко переконаний, що якщо хтось i здатен наставити мого сина на вiрний шлях, то це лише вона. Шлюб iз нею мiг би змiнити все його життя… але зараз, на жаль, уже занадто пiзно. Усе пропало!
Ну ось, мiстере Голмс, тепер ви знаете про людей, котрi живуть пiд моею стрiхою, i я продовжу свою сумну оповiдку. Коли того вечора по обiдi ми пили каву у вiтальнi, я розповiв Артуру та Мерi, який скарб перебувае в нашому будинку. Звiсно, iм’я клiента я не назвав. Люсi Парр, котра подавала нам каву, тодi вже вийшла з кiмнати. Я твердо впевнений у цьому, хоча й не беруся стверджувати на сто вiдсоткiв, що дверi за нею були щiльно замкненi. Мерi й Артур зацiкавилися моiм повiдомленням i захотiли поглянути на знамениту дiадему, але я вважав за краще не торкатися ii.
«Куди ж ти ii сховав?» – спитав Артур.
«У секретер».
«Будемо сподiватися, що сьогоднi вночi до нас не завiтають грабiжники», – наче пожартував вiн.
«Секретер замкнений на ключ», – зауважив я.
«Дурницi! До нього пiдiйде будь-який ключ. У дитинствi я сам вiдмикав його ключем вiд буфета».
Вiн часто розповiдае всiлякi нiсенiтницi, i я не надав значення його словам. Пiсля кави Артур iз похмурим виглядом зайшов у мою кiмнату.
Артур Конан Дойл
Істини
Оповiдання «Глорiя Скотт» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930) було вперше опублiковано у 1894 роцi. У ньому описуеться перша справа генiального сищика Шерлока Голмса, яка стала вiдправною точкою в кар’ерi великого детектива.
…Однокурсника Голмса Вiктора Тревора спiткала бiда – його батька дiймав чоловiк на iм’я Гадсон, аж поки той не кiнчив життя самогубством. Що ж пов’язувало багату людину i колишнього жалюгiдного матроса?
До видання увiйшли також оповiдання «Пригода з бериловою дiадемою», «Пригода з блакитним карбункулом», «Пригода у Вiстерiя-Лодж» та «Справа про iдентифiкацiю».
Артур Конан Дойл
Глорiя Cкотт
Берилова дiадема
– Погляньте-но, Голмсе, – звернув я увагу. – Якийсь шаленець бiжить. Не розумiю, як родичi вiдпускають таких без нагляду.
Я стояв бiля арки вiкна нашоi кiмнати й визирав униз, на Бейкер-стрит.
Голмс ледаче пiдвiвся з крiсла, став поруч за моею спиною i, засунувши руки до кишень халату, зиркнув у вiкно.
Був свiтлий лютневий ранок. Снiг, що випав учора, лежав щiльним шаром, виблискуючи в променях зимового сонця. Посеред вулицi вiн перетворився в буру брудну масу, але на узбiччях залишався бiлим, наче щойно випав. Хоча тротуари вже почистили, було все ж дуже слизько, а пiшоходiв на вулицi – менше, нiж зазвичай. На вулицi вiд станцii метро до нашого будинку була лише одна людина. Ексцентрична поведiнка незнайомця й привернула мою увагу.
Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, високий, поважний, iз широким енергiйним обличчям та солiдною поставою. Одягнений був небiдно, але не виклично: блискучий цилiндр, темне пальто з дорогоi матерii, добре зшитi свiтло-сiрi штани та брунатнi гетри. Однак уся його поведiнка зовсiм не вiдповiдала зовнiшностi й одягу. Вiн бiг, раз у раз пiдстрибуючи, як людина, котра не звикла до фiзичних вправ, розмахував руками, вертiв головою, обличчя його спотворювали гримаси.
– Що з ним? – дивувався я. – Вiн, здаеться, шукае якийсь будинок.
– Гадаю, що вiн поспiшае сюди, – потер руки Голмс.
– Сюди?
– Атож. Вочевидь, йому треба порадитися зi мною. Усi ознаки вказують на це. Ну, мав я рацiю, чи нi?
У цю мить незнайомець, важко хекаючи, кинувся до наших дверей i взявся судомно смикати за шворку дзвiночка, сповнюючи дзеленчанням увесь будинок.
Через хвилину вiн забiг до кiмнати, ледь переводячи подих i гаряче жестикулюючи. У його очах закарбувалися такi горе та вiдчай, що нашi посмiшки згасли й кепкування поступилося мiсцем глибокому спiвчуттю та жалю. Спочатку вiн не мiг вимовити й слова, лише хитався, хапав себе за голову, як людина, доведена до межi божевiлля. Раптом вiн кинувся до стiни й ударився об неi головою. Ми ж ухопили нашого вiдвiдувача та вiдтягли його на середину кiмнати. Голмс посадив нещасного в крiсло, сам сiв навпроти i, поплескавши його по руцi, заговорив так м’яко та заспокiйливо, як не вмiв нiхто, окрiм нього.
– Ви прийшли до мене, щоб розповiсти, що з вами сталося? – сказав вiн. – Ви втомилися вiд швидкоi ходи. Спокiйно, отямтеся, i я з радiстю вислухаю, що ви маете сказати.
Гостевi знадобилася хвилина або й бiльше, щоб вiдсапатися та здолати хвилювання. Нарештi вiн витер хустинкою чоло, рiшуче стиснув губи й обернувся до нас.
– Ви, звiсно, вважаете мене божевiльним? – спитав вiн.
– Нi, але я бачу, що з вами сталося лихо, – заперечив Голмс.
– Ще б пак, Бог свiдок! Бiда настiльки несподiвана та страшна, що збожеволiти можна. Я витримав би безчестя, хоча на моiй совiстi й немае жодноi плямочки. Приватне нещастя трапляеться з кожним. Але водночас i те, й iнше, та ще в такiй жахливiй формi! Крiм цього, справа стосуеться не лише мене. Якщо не вдасться негайно знайти вихiд iз мого скрутного становища, може постраждати одна з найшляхетнiших персон нашоi краiни.
– Заспокойтеся, сер, благаю, – попросив Голмс. – Розкажiть, хто ви й що з вами сталося.
– Мое iм’я, можливо, ви знаете, – промовив гiсть. – Я Александр Голдер iз банкiрського дому «Голдер i Стiвенсон» на Трiднiдл-стрит.
І справдi, ми чули це iм’я. Воно належало старшому компаньйону другоi за значенням банкiрськоi фiрми в Лондонi. Що ж привело в такий жалюгiдний стан одного з найвизначнiших громадян столицi? Ми з нетерпiнням чекали вiдповiдi на це запитання. Величезним зусиллям волi Голдер опанував себе й узявся до розповiдi.
– Розумiю, що не можна гаяти нi хвилини. Як тiльки полiцiйний iнспектор порекомендував менi звернутися до вас, я негайно ж помчав сюди. Я дiстався до Бейкер-стрит пiдземкою й усю дорогу вiд станцii бiг: по такому снiгу кеби пересуваються надто повiльно. Я загалом мало рухаюся й тому так захекався. Але зараз менi вже краще, i я спробую викласти всi факти якомога коротше та яснiше. Ви, певна рiч, знаете, що в банкiвськiй справi дуже багато залежить вiд умiння вдало вкладати кошти й водночас розширювати клiентуру. Один iз найвигiднiших способiв iнвестування коштiв – видача позичок пiд солiдне забезпечення. За останнi роки ми багато чого досягнули в цiй сферi. Позичали великi суми грошей вiдомим родинам пiд забезпечення картинами, сiмейними бiблiотеками, сервiзами. Вчора вранцi я сидiв у своему банкiвському кабiнетi, i хтось iз клеркiв принiс менi вiзитiвку. Я сiпнувся, прочитавши iм’я, бо це був нiхто iнший, як… Утiм, мабуть, навiть вам я не наважуся його назвати. Це iм’я знае весь свiт, iм’я однiеi з найбiльш високопоставлених i вельможних осiб Англii. Я був приголомшений наданоi менi честю, i коли вiдвiдувач увiйшов, хотiв було висловити своi почуття високому гостю. Але той зупинив мене: либонь, хотiв якомога швидше залагодити неприемну для нього справу.
«Мiстере Голдер, я чув, що ви надаете позики».
«Авжеж. Фiрма дае позики пiд надiйнi гарантii», – вiдповiдав я.
«Менi вкрай потрiбнi п’ятдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв, i негайно, – заявив вiн. – Звiсно, таку невелику суму я мiг би позичити й у своiх друзiв, але вiддаю перевагу офiцiйним каналам. І змушений особисто займатися цим. Ви, звiсно, розумiете, що людинi мого рiвня незручно залучати до цiеi справи стороннiх».
«Дозвольте дiзнатися, на який термiн вам потрiбнi грошi?» – поцiкавився я.
«Наступного понедiлка менi повернуть борг, i я погашу вашу позику зi сплатою будь-якого вiдсотка. Але менi вкрай важливо отримати грошi мерщiй».
«Я був би щасливий негайно видати вам грошi зi своiх особистих коштiв, але це достатньо велика сума, тому доведеться зробити це вiд iменi фiрми. Зi справедливостi щодо мого компаньйона я мушу вжити заходи дiловоi безпеки».
«Інакше й бути не може, – погодився гiсть i взяв до рук квадратний футляр iз чорного сап’яну, який перед тим поклав на стiл бiля себе. – Ви, звiсно, чули про знамениту берилову дiадему?»
«Звичайно. Це – нацiональне надбання».
«Саме так».
Вiн розкрив футляр: на м’якому рожевому оксамитi лежав неймовiрний витвiр ювелiрного мистецтва.
«У дiадемi тридцять дев’ять великих берилiв, – повiдомив вiн. – Цiннiсть золотоi оправи не пiддаеться обчисленню. Мiнiмальна ii вартiсть удвiчi вища за потрiбну менi суму. Я готовий залишити дiадему у вас».
Я взяв до рук футляр iз коштовною дiадемою та, трохи вагаючись, звiв погляд на свого знаменитого вiдвiдувача.
«Ви сумнiваетеся в цiнностi дiадеми?» – всмiхнувся вiн.
«О, що ви, я не певен лише…»
«…чи зручно менi залишити цю дiадему вам? Можете не турбуватися. Менi це й на думку б не спало, якби я не був абсолютно переконаний, що за чотири днi отримаю дiадему назад. Проста формальнiсть! Ну, а саме забезпечення вважаете адекватним?»
«Цiлком».
«Ви, певна рiч, розумiете, мiстере Голдер, що мiй вчинок – свiдчення глибокоi довiри, яку я маю до вас. Ця довiра базуеться на тому, що саме менi про вас вiдомо. Розраховую на вашу скромнiсть, на те, що ви утримаетеся вiд будь-яких коментарiв про дiадему. Прошу також берегти ii особливо ретельно, адже будь-яке пошкодження викличе скандал. Воно спричинить майже такi самi катастрофiчнi наслiдки, як i зникнення дiадеми. У свiтi бiльше немае таких берилiв, i, якщо загубиться хоч один, вiдшкодувати його буде нiчим. Але я довiряю вам i зi спокiйною душею залишаю дiадему у вас. Повернуся за нею особисто в понедiлок уранцi».
Збагнувши, що мiй клiент поспiшае, я без подальших розмов викликав касира та звелiв видати п’ятдесят банкнот по тисячi фунтiв стерлiнгiв.
Залишившись на самотi та роздивляючись коштовнiсть, що лежала на моему письмовому столi, я подумав про величезну вiдповiдальнiсть, яку взяв на себе. Якщо дiадема зникне, без сумнiву, вибухне неймовiрний скандал: адже вона – надбання нацii! Я навiть почав шкодувати, що вплутався в цю справу. Але зараз уже нiчого не можна було змiнити. Я замкнув дiадему в особистий сейф i повернувся до роботи.
Коли настав вечiр, я зважив, що було б необачно залишати таку коштовнiсть у банку. Хто не знае про випадки зламу сейфiв? А раптом зламають i мiй? В якому ж страшному становищi я б опинився, якби така бiда сталася! І я вирiшив тримати дiадему при собi. Потiм викликав кеб i поiхав додому в Стритем iз футляром у кишенi. Я не мiг почуватися спокiйно, поки не пiднявся до себе нагору й не замкнув дiадему в секретерi, у кiмнатi, сумiжнiй iз моеi спальнею.
А тепер кiлька слiв про людей, котрi мешкають у моiй оселi. Хочу, щоб ви, мiстере Голмс, повнiстю ознайомилися зi станом справ. Мiй конюх i хлопчик-слуга ночують у себе вдома, тому про них можна й не згадувати. У мене е три покоiвки, котрi працюють уже багато рокiв, i iхня кришталева чеснiсть не викликае жодного сумнiву. Четверта, камеристка Люсi Парр, живе у нас лише кiлька мiсяцiв. Вона прийшла з бездоганною рекомендацiею й сумлiнно виконуе своi обов’язки. Люсi – дуже гарненька, мае багато шанувальникiв, котрi тиняються бiля будинку. Це едине, що менi не подобаеться. Втiм, я вважаю ii цiлком порядною дiвчиною, як не поглянь.
Ось i все, що стосуеться слуг. Моя власна сiм’я настiльки нечисленна, що менi не доведеться багато про неi розповiдати. Я вдiвець i маю единого сина Артура. На превеликий жаль, вiн не виправдав моi надii. Немае жодного сумнiву, що в цьому е моя вина. Кажуть, я його розбестив. Цiлком можливо. Коли померла дружина, я усвiдомив, що тепер син – моя едина сiм’я. Я не мiг йому вiдмовити нi в чому, навiть найменше його бажання вдовольняв. Можливо, для нас обох було б краще, якби я був iз ним хоч трiшки суворiшим. Але тодi я думав iнакше.
Природно, я мрiяв, що Артур колись успадкуе мою справу. Однак вiн не виявив жодноi схильностi до цього. Став невгамовним, норовливим, i, чесно кажучи, я не мiг довiрити йому великих грошей. Юнаком вiн вступив до аристократичного клубу, а пiзнiше, завдяки чарiвним манерам, став своiм у колi найбагатших марнотратникiв. Вiн пристрастився до великоi гри в карти, програвав грошi на перегонах i тому все частiше й частiше звертався до мене з проханням дати йому грошей – за рахунок майбутнiх кишенькових витрат. Грошi потрiбнi були для того, щоб повернути картярськi борги. Правда, Артур не раз намагався позбутися цiеi компанii, але щоразу вплив його приятеля сера Джорджа Бернвелла повертав його на колишню стежку.
Власне кажучи, мене не дуже дивуе, що сер Бернвелл мав такий вплив на мого сина. Артур часто запрошував його до нас, i маю сказати, що навiть я не мiг опиратися чарiвностi сера Джорджа. Вiн старший за Артура, свiтський лев до самих кiсток, цiкавий спiврозмовник, скрiзь побував i все бачив, до того ж чоловiк iз напрочуд привабливою зовнiшнiстю. Але все ж, думаючи про нього спокiйно, позбувшись впливу його особистого шарму та пригадуючи його цинiчнi фрази та погляди, я усвiдомлював, що серу Джорджу довiряти не можна.
Так думав не лише я, Мерi також подiляла цю думку, а вона мае витончену жiночу iнтуiцiю. Тепер залишаеться розповiсти лише про Мерi, мою небогу. Коли рокiв п’ять тому помер мiй брат, а вона залишилася сама в усьому свiтi, я взяв дiвчину до себе. З того часу вона для мене – немов рiдна донька. Мерi – сонячний промiнчик у моiй оселi – така лагiдна, чутлива, мила, якою тiльки й може бути жiнка, i до того ж чудова господиня. Мерi – моя права рука, не можу собi навiть уявити, що робив би без неi. І лише в одному вона виступила всупереч моiй волi. Мiй син Артур кохае ii i двiчi просив ii руки, але вона вiдмовляла йому щоразу. Я глибоко переконаний, що якщо хтось i здатен наставити мого сина на вiрний шлях, то це лише вона. Шлюб iз нею мiг би змiнити все його життя… але зараз, на жаль, уже занадто пiзно. Усе пропало!
Ну ось, мiстере Голмс, тепер ви знаете про людей, котрi живуть пiд моею стрiхою, i я продовжу свою сумну оповiдку. Коли того вечора по обiдi ми пили каву у вiтальнi, я розповiв Артуру та Мерi, який скарб перебувае в нашому будинку. Звiсно, iм’я клiента я не назвав. Люсi Парр, котра подавала нам каву, тодi вже вийшла з кiмнати. Я твердо впевнений у цьому, хоча й не беруся стверджувати на сто вiдсоткiв, що дверi за нею були щiльно замкненi. Мерi й Артур зацiкавилися моiм повiдомленням i захотiли поглянути на знамениту дiадему, але я вважав за краще не торкатися ii.
«Куди ж ти ii сховав?» – спитав Артур.
«У секретер».
«Будемо сподiватися, що сьогоднi вночi до нас не завiтають грабiжники», – наче пожартував вiн.
«Секретер замкнений на ключ», – зауважив я.
«Дурницi! До нього пiдiйде будь-який ключ. У дитинствi я сам вiдмикав його ключем вiд буфета».
Вiн часто розповiдае всiлякi нiсенiтницi, i я не надав значення його словам. Пiсля кави Артур iз похмурим виглядом зайшов у мою кiмнату.
Другие книги автора:
Популярные книги
